Він займається цим напрямом з 2016 року. Під час івенту організатори розповіли, як правильно обрати, на що звернути увагу під…
У львівському Першому академічному українському театрі для дітей та юнацтва відбулась досить незвична вистава. Зазвичай на цій сцені з’являються персонажі, відомі з казок та мультфільмів: усілякі Івасики-телесики, Баба Яга, Маленький Принц зі сторінок Антуана де Сент-Екзюпері, ба, навіть, толкінівський Більбо Беггінс.
Цього разу юної публіки в залі було обмаль. Здебільшого до глядацького залу прийшли люди старшого віку. Та й їх небагато. Загалом трішки більше ніж пів сотні осіб. Адже дійство, що упродовж двох годин тривало на сцені, передавало дух і сутність подій, що тривають в Україні вже упродовж шести років – подій українсько-російської війни.
Інтерактивна вистава «Шлях Солдата» – плід творчості аматорського театрального колективу. Акторська трупа – усього п’ять осіб. Троє жінок і двоє чоловіків. Дві акторки – кримчанки, ще одна членкиня трупи – родом із окупованої Горлівки і двоє хлопців із Київщини. Усі вони – ветерани українсько-російської війни, бійці підрозділів ЗС України, добровольчих батальйонів тощо. Фактично спектакль – це низка історій-сцен, в основу яких покладено персональний досвід, реальні емоції та переживання акторів.
Авторка проєкту – колишній офіцер Повітряних Сил ЗС України Оксана Мазур. Її історія, зрештою, перша. Це події окупації «зеленими чоловічками» з РФ українського Криму. Жінка пережила ці жахливі й трагічні для держави події безпосередньо, адже вона проходила військову службу на півострові. Ця сцена не ігрова, без акторів. Натомість має вигляд документального фільму, який ілюструє злочин країни-агресора та їхніх кримських посіпак. Відеоряд супроводжується коментарем жінки-військовослужбовця, яка розповідає що відчували і переживали українські воїни та патріоти в той час. Як нице і підло «віджимали» державні об’єкти, військові частини в Криму ті, хто нещодавно називав себе «братами» українцям. Вона говорить: «Коли росіяни кажуть, що «нас там немає» – вони брешуть! Вони там є! І все, що відбувалось і відбувається, – елементи їхньої тактики гібридної війни».
Дія друга, яку умовно можна назвати «про що теревенять солдати». Сцена змальовує бойову позицію сил АТО на Донбасі посеред ночі. Але ніхто не спить. Ті двоє, що несуть службу цмулять каву і тихо перемовляються. Теми? Їх багато: чи добре прикриті фланги позицій, чому так швидко сідає батарея в «радєйці» – треба віддати зв’язківцю на перевірку, про карту мінних полів, про тих, хто чекає їх вдома і тих, кого вдома вже не дочекаються, про пропагандистські «лякалки» росіян про «злих укробандерівців». Ба, навіть про тих колишніх «співслужбовців», які воюють проти України по той бік.
…От, «Ярік», я тут зустрів «колегу» ще з Афгану. Вже полковник…на тому боці…Так, раптово опинились на одній локації…Між нами стіна, навіть не вистрілиш…Він такий «ты ж пойми, у меня жена, дети и кредит в банке. Я на контракте…» А я йому: «ти розумієш, що ти прийшов вбивати мене. Того, хто тебе, нечисть, в Афгані від кулі прикрив… Докурили і так і розбіглись. Кажуть, що наші його потім «обнулили»…
Короткий монолог бійця із позивним «Філософ» – правда. Учасник Майдану, згодом боєць добровольчого батальйону, а потім – військовослужбовець ЗС України прапорщик Олександр Порохня воював ще у Афганістані. І цей сценічний монолог – одна з його реальних історій, що трапилась із ним на початку війни в 2014 році.
Аж тут розмову перериває раптова нічна атака ворога. В укриття влітає міна. Раптово все накриває темрява…
«Пливе кача»…на жаль, добре відома народна пісня, що звучить при трагічних обставинах. Смерть воїна. Коридор із людей вкляклих навколішки, що зустрічають катафалк із тілом бійця. Синьо-жовтий прапор України, який від пролитої на нього крові стає червоно-чорним…Дощ, який часто супроводжує поховальні процесії, ніби саме небо оплакує втрату рідної людини. І жінка у чорній хустці. Мати? Жінка? Наречена? Донька? Відповіді, як й слів у цій сцені немає. Лише образи і пронизливе звучання акапельної пісні, яку вся Україна чує вже шостий рік поспіль.
Дія четверта – «госпітальне подвір’я». Боєць «Ярік» вижив, але прикутий до інвалідного візка. Фактично ця сцена – гімн людській байдужості до проблем колишніх захисників. «Ярік» читає знайомій санітарці «Кросі» поезію, написану пораненим бійцем АТО. Про те, як він пережив клінічну смерть, як хірурги дістали з нього понад 20 уламків, як довго він одужував і здіймався на ноги, щоби повернутися в стрій, про те, як дізнався, що більше не може служити і воювати, про те, як покинув шпиталь, як кортіло людської уваги, але усі відверталися, сфокусовані на власних проблемах, про те, як вигнали з маршрутки, бо мав посвідчення УБД… Скажете, такого бути не може?! На жаль, на жаль…
Дія п’ята – «королева київського вокзалу». Діалог вокзальної бомжихи і «аватара». Піддатий чолов’яга у військовому однострої плаче, прикладається до пляшки, виголошуючи, що хоче «назад до пацанів», що тут «ніхто не розуміє». Втім, набагато глибший тут образ вокзальної жебрачки як символу тієї соціальної безодні, акумуляції «посттравмату» і втрати життєвих орієнтирів, яка завжди готова поглинути воїна і перемолоти його безслідно. Водночас цей «абстрактний хаос» в своєму монолозі ставить дуже слушні питання, звертаючись не до солдата, а до усіх нас: звідки ви такі беретесь, хлопці? Чому вас не чекають удома? Де ваші рідні й близькі, де друзі, які мали б вас зрозуміти і підтримати? Зрештою, того разу все обійшлося, і від поглинання безоднею бійця врятувала рідна донька. Втім, питання: а скільки таких, що не витримали цього випробування, залишається відкритим…
Немає фінальної завіси. Замість неї актори виходять на сцену з…колядою. Все ж таки різдвяна пора. Зал колядує разом із акторами. Чийсь голос заводить перші слова Гімну України, який підхоплюють інші. І це вже не вистава, і не перформанс, покликаний зацікавити публіку. Це демонстрація емоцій людей-однодумців.
Фактично це перша серйозна робота акторів-аматорів. Вистава у Львові дванадцята за рахунком. До цього були прем’єри на Київщині та Житомирщині.
– Після вистави глядачі підходять, дякують, кажуть, що зачепило за живе. Взагалі ми думаємо над тим, щоб показати «Шлях солдата» у навчальних закладах перед дітьми, зіграти її для молоді. Щоб вистава жила, потрібно постійно її підживлювати своєю енергією, спостерігати, що у ній оновлюється, чи вона так само цікава, чи так само викликає емоції у акторів, бо тоді вона викликатиме емоції і у глядача, – говорить акторка проєкту Оксана Мазур.
Водночас жінка наголошує, що сценічна постановка вже має й «хейтерів»: їй телефоном начали надходити погрози від невідомих осіб. Втім, людину, яка не злякалась «зелених чоловічків» та російських найманців цим не перейняти.
Зал поволі порожніє. Дехто підходить до п’ятірки акторів на сцену, дякує. Актори пакують реквізит. Його небагато: маскувальна сітка, волонтерські шоломи, плитоноски та однострої, в яких воювали на фронті. Хтось скаже, що дійство дуже аскетично оздоблене та розігране. Втім, воно не створене для снобів-завсідників із високомистецьких тусовок. Ця постановка розрахована на простих людей, яким досі важко розібратися у вирі емоцій та відчуттів тих, хто шість років поспіль боронить Україну від ворога.
