ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

«У бік БМП влучила керована ракета. Мене викинуло через люк. Я єдиний, хто вижив…»

8 Грудня 2019
«У бік БМП влучила керована ракета. Мене викинуло через люк. Я єдиний, хто вижив…»

Сашкові трохи за двадцять, але пережитого на російсько-українській війні з лихвою вистачить на кілька життів.

Від студента-кухаря до механіка-водія БМП

Після закінчення школи Сашко Немашкало з містечка Богодухів, що на Харківщині, вирішив здобути в коледжі харчової промисловості досить мирну і смачну професію кухара.  Вступив, успішно вчився. Але одного дня круто змінив свої плани: написав заяву, залишив навчання і подався на службу до війська. «Воно тобі потрібно?», «З глузду з’їхав?» − засипали  хлопця питаннями друзі, одногрупники та приятелі, здивовано знизуючи плечима. Не у захваті від рішення сина була й мати, хоча все ж благословила – «Захист рідної землі – то шляхетна справа».

На календарі 2013 року вчорашній кухар-студент обвів «25 жовтня». Це була не просто дата підписання контракту, це була точка відліку нового етапу його життя з неймовірними випробуваннями на міцність, силу духу і волі.

Із початком російської агресії підрозділ, в якому служив кулеметник  Олександр Немашкало, був направлений в район містечка Вовчанськ для прикриття державного кордону. Одного дня в розташування  піхотинців приїхали  офіцери з механізованого батальйону танкової бригади для  вербування солдатів у свої підрозділи.

− Начальник штабу нашого батальйону запитав, хто бажає в добровільному порядку перевестися на службу в танкову бригаду з подальшим відправленням в район проведення АТО. Крім мене, дали згоду ще 16 бійців,− пригадує Олександр Немашкало.

Одним із тих офіцерів, які відбирали бійців для участі в АТО, був капітан Гліб Катмаков, який нині служить в академії на посаді  начальника курсу, де й вчиться Немашкало. А влітку 2014-го Катмаков тільки-но випустився з вишу.

− Із тих стрільців, гранатометників і кулеметників  нам, молодим лейтенантам, належало в короткі терміни підготувати механіків-водіїв і навідників-операторів БМП, − пригадує події п’ятирічної давнини Гліб Катмаков.

− Для мене все було, неначе в калейдоскопі, − зізнається Немашкало. – Ще рік тому в коледжі я готувався вправлятися на кухні, а тут переді мною багатотонна броня, якою мені належало навчитись управляти. А я не мав навіть водійського посвідчення. Та після чотирьох місяців шалених полігонних занять  досить впевнено почувався на місці механіка-водія, майже без помилок проходив трасу танкодрому.Згодом рота, в якій служив Немашкало, вирушила у бік війни.

«Коридор смерті»

Після нищівного ворожого вогню з «Градів» по  базовому табору під Старобешевим, коли  згоріло декілька одиниць техніки та зазнали поранень побратими, Сашко остаточно усвідомив, що він на війні й смерть ходить поруч.

А потім роту направили в Іловайськ, на підсилення батальйону «Донбас». 20 серпня в бою  загинув командир механізованого взводу, в якому воював Немашкало, лейтенант Станіслав Ліщинський, випускник академії 2014 року.

Разом із бійцями «Донбасу» механізована рота розташовувалась в школі при в’їзді в місто, яку час від часу штурмували бойовики. Колектив школи, попри бойові дії,  готувався до початку навчального року, а вчителі «вичитували» українських бійців за те, що їхня БМП наїхала на побілений бордюр.

− Після Дня незалежності  потужність артилерійських обстрілів ворога значно зросла − вони тривали вже постійно, − пригадує Олександр Немашкало.

За кілька днів стало ясно, що угруповання українських військ потрапило в оточення і підкріплення не буде. 28 серпня з’явилася інформація про переговори і про те, що готується «зелений коридор». Під вечір оголосили перемир’я, в місті запанувала тиша. Надійшов  наказ відходити.

− Наша механізована рота з батальйоном «Донбас» та іншими підрозділами зібралися великою  колоною й упереміш із БМП рушили на вихід з оточення, − розповідає Гліб Катмаков. – Під селом Червоносельським нам повідомили, що неподалік стоять росіяни, які пропустять колону. Але вони почали  розстрілювати нас із кулеметів, гранатометів і танків.

Колона вмить розсипалась, зв’язок пропав,  техніка запалала, уцілілі машини ринулись в бік поля. Через суцільну задимленість і куряву водії втрачали орієнтири.

− Я намагався маневрувати своєю «бехою» на краю Червоносельського, але ворожий танк взяв мене на приціл і поливав по броні з ПКТ, а потім в бокову частину влучила керована ракета, − розповідає Немашкало. – Колись командир роти радив мені в бойовій обстановці не стопорити люк і тримати його відкритим – так, нібито, більше шансів залишитись живим. Під час підриву здетонував боєкомплект, і мене вибуховою хвилею викинуло через люк. А всі, хто був в десантному відсіку, загинули.

За словами хлопця, Іловайськ назавжди залишаться в пам’яті, як і побратими, які воювали поруч і загинули. До Сашка і сьогодні звертаються родичі загиблих хлопців із проханням надати фото, чи розповісти про останні дні життя рідної для них людини.

− Не забути, як  побратим  Олексій Баланчук говорив мені, що повернеться додому 29 серпня, щоб 1 вересня доньку повести до школи, − пригадує Немашкало. – Двадцять дев’ятого серпня, перебуваючи у складі десанту на моїй БМП, він загинув під час попадання ракети…

«Ти тепер маєш жити довго та щасливо. Тебе збережено Небом»

Спогади про «коридор смерті» і сьогодні даються курсанту Немашкало нелегко, він ледь стримує сльози. Під час вибуху Сашко зазнав контузію, опіки голови та рук і  мало що пам’ятав. Відтворював ситуацію за розповідями уцілілих побратимів. Рятували його бійці «Донбасу», а медичну допомогу надала медсестра батальйону  Олена Кошелева з позивним «Кішка».

Пізніше Олена Кошелева напише в соцмережах: «Наступного дня мені сказали, що він помер, бо було не видно дихання, бо цей хлопчина не міг і пальцем поворухнути від болю. Не повірила, перевірила − живий. Хлопчина з опіками всього обличчя та рук і шиї, цей неймовірний красень.

Ти тепер маєш жити довго та щасливо. Тобі це тепер просто необхідно, бо тебе збережено Небом».

− Те, що я вижив, було справжнім дивом, − зізнається Немашкало. – Але ще більшим дивом для мене було те, що вся одежа на мені обгоріла, а дерев’яний хрестик і ниточка на шиї залишились цілими…

Лікувався Олександр  в опіковому центрі Дніпра. Крім опіків обличчя і рук, він ще й зазнав осколочне поранення передпліччя. Разом із лікарями на допомогу бійцю прийшли й волонтери.

− На той час дочка Наталія навчалася на випускному курсі Дніпропетровської медичної академії і допомагала нашим пораненим хлопцям, як волонтер-медик, − розповідає жителька села Карабинівка Павлоградського району Валентина Бущук. – Якось вона повідомила, що познайомилась в опіковому центрі з пораненим хлопцем із Харківщини. Жартома зізналась, що приглянувся він їй досить «гламурним» виглядом: на ньому була великого розміру жіноча футболка з великим «декольте». Що було на той час у  волонтерів, тим і забезпечували наших бійців.

Сім’я Бущуків взяла солдата під свою опіку.

− Впадала у вічі його пригніченість, − пригадує Валентина Дмитрівна. – Важке поранення, втрата побратимів – усе це позначалось на настрої хлопця. Тому ми намагались підбадьорити його, відволікти від сумних думок. Навіть речі йому купували яскравих кольорів. Якось запросили Сашу до себе додому, а потім й на базу відпочинку в ліс. Дуже раділи, коли бачили, що поступово наш солдат йшов на поправку.

Після лікування в Дніпрі, реабілітації в Кривому Розі й короткого відпочинку солдат Немашкало на чотири дні завітав до ППД бригади, а в січні 2015 року знову на фронт – до рідного механізованого батальйону під Попасну.

− Я повністю відновився і уже не міг сидіти в казармі, знаючи, що мої побратими на передку щодня стримують атаки бойовиків, − говорить Олександр.

У січні 2015-го війська під Попасною були у безпосередній близькості до району боїв і підтримували ліву горловину українського дебальцівського угрупування.

− Незважаючи на морозні дні, нам було дуже гаряче, − зізнається Немашкало. – Шалені обстріли наших позицій з «Градів», артилерії, мінометів були щодня. Із хлопцями завантажував боєприпасами машину, коли зовсім поруч розірвався снаряд від САУ.

Осколки розтрощили кістки лівої ноги Олександра, заділи артерію, а ще три великих вп’ялись в спину. Від минулого важкого поранення не пройшло й п’яти місяців, а на Немашкала знову очікували госпітальні палати. Спочатку над хлопцем чаклували ангіохірурги і травматологи Військово-медичного клінічного центру в Харкові. А спину латали в лікарні імені Мечникова в Дніпрі, де Сашко знову опинився у волонтерських обіймах сім`ї Бущуків.

− У мене серце защемило, коли  дізналася, що нашого солдата знову поранило,  − говорить Валентина Бущук. –Думала, що йому достатньо було іловайських жахів, а він знову подався на фронт. Відчайдушна дитина. У   нього дуже сильний ангел-охоронець.

У цивільному житті почувався б некомфортно

− У лікарняній палаті був час для роздумів про своє майбутнє, − говорить Олександр. – Коли було нестерпно боляче, думав, що все, кінець моїй службі. І вже віртуально приміряв на себе якісь цивільні професії. Але душею відчував, що мені в цивільному житті буде тісно, некомфортно. Поза армією я себе вже не бачив.

Ставши на ноги після лікування та реабілітації, Немашкало знову через деякий час з’явився в розташуванні рідного батальйону на передовій.

Слухаю свого співрозмовника, час від часу поглядаючи на його шрами на руках і задаю питання, яке постійно напрошувалось під час бесіди: а як мати реагувала на чисельні поранення і страждання сина? І відповідь мене не здивувала.

− Намагався берегти мамине серце, тому  нічого їй не розповідав телефоном, − зізнається Немашкало. – Вона не знала ані про моє перебування на передовій, ані про поранення. Вже коли після реабілітації в санаторії приїхав додому, зізнався де в чому. Та хіба материнське серце введеш в оману?

Рішення про вступ до Національної академії сухопутних військ  старший механік-водій механізованої роти Олександр Немашкало прийняв навесні 2017 року, а влітку вже приміряв новеньку курсантську форму. Мати, брат та сестра схвалили його крок.

В академії йому подобається все: навчальний процес, командири, викладачі, друзі, які завжди допоможуть і, звичайно, Львів, який, за словами хлопця, неймовірно зачаровує.

− Вчитись надзвичайно цікаво, − говорить Олександр. – Якби все те, чому мене тут навчають, я знав 4-5 років тому, мені вдалося б уникнути багато помилок. Для мене викладачі з досвідом бойових дій – взірець, тому не маю права вчитися абияк.

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас в Telegram
Life story, Новини