Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Після важких поранень хребта і ноги, які Андрій Бадарак зазнав, захищаючи Донбас, якось прокинувся, не відчуваючи власних ніг. Важка депресія, зневіра − інвалідний візок до кінця життя… Колись спортивний, безстрашний розвідник щодня злився на себе, що не загинув із побратимами в тому бою… Лише обіцянка хірургу, який кілька годин поспіль практично виривав його із обіймів смерті, залишивши чекати у черзі на допомогу інших поранених, та мрія потанцювати з донькою весільний танок, змусили розпочати такий важкий і довгий шлях боротьби за повноцінне життя.
Щоденні виснажливі вправи, процедури, плавання у басейні. Як результат — до ніг почала повертатися чутливість. Точніше — біль, перемагаючи який, чоловік навіть навчився стояти й робити кілька кроків… поки що лише у воді. Та зупинятися на цьому не збирається. Активно тренується у плаванні на швидкість та опановує новий для себе вид спорту — веслування на тренажерах. Бо нині він − один із тих, хто наступного року представлятиме Україну на міжнародних «Іграх нескорених» у Нідерландах. Як пройшов нацвідбір і який настрій після першого тижня у таборі «Ігор нескорених−2020» Андрій Бадарак розповів кореспонденту АрміяInform.
Із першого ж дня зрозумів − панькатися, жаліти чи давати поблажки під час занять ніхто не збирається
З Андрієм Бадараком познайомилися кілька років тому, коли він лікувався у Клевані. Щойно зі шпиталю, серйозний і неговіркий, він кидав недовірливі погляди на місцевих медиків. Чому?
− Чекав, що повчатимуть як далі жити, жалітимуть і поводитимуться, як… з інвалідом, − зізнався тоді по секрету.
Та коли з першого ж дня зрозумів, що з ним ніхто панькатися, жаліти чи давати поблажки під час занять не збирається — видихнув.
− Дивувався, що в перервах зі мною пили чай і розмовляли на різні теми наче ми давні друзі.
− А яка атмосфера у таборі Інвіктус? — запитую.
− Практично така сама — сімейна. Наша команда, наче справжня родина. Усі дружні, веселі, підтримують один одного. Це дуже допомагає працювати на результат. Та й думка про те, що випала честь представляти Україну на міжнародній арені, надихає й стимулює до активних тренувань, − каже Андрій Бадарак.
Чоловік зізнається, що про «Ігри Нескорених» чув кілька років тому, але їхати навіть не думав — не вірив, що здатен досягти успіху. Та й побоювався, що внаслідок сильних навантажень змарнує поступ у реабілітації, або навіть погіршить свій стан.
− Торік їздив до Іспанії, спілкувався з дівчиною із подібними травмами. Вона вже вільно ходить на милицях, без візка, − каже Андрій.
Те, що професійний спорт — не лише гарт тіла, а й травматизм, чоловік знає не з чуток. До армії 9 років професійно займався плаванням.
− Подати заявку на участь у Іграх фактично змусили медики реабілітаційного центру. Лише коли начмед зробив висновок, що гірше точно не буде, − погодився, − каже Андрій.
Розвідник зізнався: нині про це не шкодує. Адже уже в перші дні у таборі «нескорених» зрозумів — потрапив «у свою тарілку». Відчуття команди допомогло позбутися депресії. Бо хоч би як щодня себе не налаштовував і працював, виконував настанови медиків — відновлення відбувається надто повільно. Через це — час від часу впадає у відчай…
− Усі побоювання погіршити свій стан розвіялися після перших відбіркових змагань. Відплавав, зрозумів: зможу! Для мене не так і важко працювати не лише на підтримку тонусу м’язів, а й на результат, − ділиться враженнями розвідник.
На перші збори до Києва привезли побратими
Та у те, що потрапить до команди «нескорених», зізнається Андрій Бадарак, — не вірив до останнього.
Під час підготовки до іншого виду спорту просто напередодні кінцевих змагань розбив руку об тятиву лука. Рука опухла і страшенно боліла… Вирішив не їхати. Подумав − не доля.
Проте, коли Андрій не з’явився на фінальний відбір — підключилися журі. Подзвонили, дізналися причину і, вирішивши врахувати попередні результати, взяли його до команди.
− Після оголошення складу збірної − отримав стільки дзвінків підтримки і привітань, що стало соромно за бажання відмовитися. Хлопці з батальйону телефонували, казали, що пишаються мною. Зрозумів − відступати нікуди,− розповідає «нескорений».
Ці ж побратими привезли Андрія на збори до Києва. З ними торік їздив на похорон товариша у Волноваху,полеглого від кулі снайпера.
− Комбат дав мікроавтобус. Хлопці заїхали, і ми за два дні проїхали понад 1000 км туди і назад. Було важко, але жалітися на біль у спині навіть не думав. Головне — мав провести товариша в останню путь. Він вчинив би так само, − каже співрозмовник.
Саме тому, попри нерухомі ноги, нестерпний біль у спині, Андрій у жодному разі не жалкує, що кинув успішний бізнес і пішов на війну.
— До 2014-го мав дві будівельні бригади. Перед війною навіть працював у Москві…Та коли в Україні запалав Майдан гідності, вернувся додому, − розповідає ветеран.
Після того, як почув, як ці події висвітлює ростелебачення, волосся стало дибки. Одразу зібрав речі й повернувся, а згодом, як будь-який нормальний українець-патріот, зрозумів, що саме треба робити.
Перед падінням бачив, як загинув командир… У мене відібрало ноги
− Оскільки мав гарну фізичну підготовку − пішов у армію. Хотів у розвідку, де служив строкову. Потрапив у 54-й розвідбатальйон, − розповідає Андрій Бадарак
Літо 2015-го. Золоте, Катеринівка (тоді ще підконтрольна бойовикам), Зайцеве, Широкине…Сім місяців його підрозділ пробивав шлях своєму батальйону. Зазнав численних обстрілів і втрат…
Лютий-березень 2016-го. Маріуполь. Андрій Бадарак прокинувся на лікарняному ліжку. Від нестерпного болю, який просто роздирав спину на шматки, хотілося видертися на стелю. У голові гуло і паморочилося.
− Єдине, що тоді не боліло, — забинтована на витяжці нога: «Слава Богу, хоч її не відчуваю…» − подумав, тоді полегшено, сподіваючись, що на неї досі діє знеболювальне. Навіть не здогадувався, що не відчуватиму кінцівок ще довго, − каже ветеран.
Тоді у пам’яті виринали картини з останнього завдання. Розвідгрупа тривалий час просувалася до позиції ворога поблизу Широкиного.
− Того дня вийшли вчотирьох. Двоє лишились на пів дорозі, а ми зі старшим попрямували ближче до позицій бойовиків, щоб зафіксувати їх на телефон. Раптом — вибух. Зачепили розтяжку. Перед падінням бачив, як загинув командир…У мене відібрало ноги.
Просто чекав, коли мої страждання нарешті закінчаться
Майже непритомний, лежачи на холодній землі, він зміг подзвонити товаришу — Юрію Дмитренку, який був тоді з ними на завданні (а цього року, до слова, брав участь у «Іграх нескорених−2019». — Авт.).
Як його витягували, як відвезли у шпиталь — Андрій Бадарак майже не пам’ятає. Вже потім дізнався: під час тієї операції Юрій не дійшов до нього якихось 200 метрів. Теж зачепив розтяжку, втратив ногу.
− Майже пів року мене перевозили з одного госпіталю в інший, після операції в Маріуполі − до Дніпропетровська, потім − Київ, Львів… Весь час, попри намагання лікарів допомогти, просто чекав, коли ж ці страждання нарешті закінчаться, − каже Андрій Бадарак.
Хірург обурився, що не ціную його працю і поранених, які чекали черги, поки він працював зі мною
Якось про таку байдужість бійця до життя дізнався хірург, який першим оперував його після поранення і практично витягнув з того світу, по шматочках склавши уламки понівеченого хребта.
− Він зателефонував і обурився, що я не ціную його працю, і тих поранених, які чекали черги, поки він працював зі мною. Сказав, що мушу жити хоча б заради загиблого товариша, якому пощастило менше, ніж мені, − розповідає Андрій.
Хоч і без особливого ентузіазму, розвідник таки пообіцяв лікареві, що почне проходити реабілітацію. Поїхав на Рівненщину − у Клевань. Де нині почувається, наче вдома.
− Я розумів, що не буде, як показують у кіно: одного ранку прокинувся і почав рухати ногами, або ж встав і пішов. Чутливість ніг повернулася з болем. Постійним, нестерпним, але довгоочікуваним. Вона змушує ще більше тренуватися, бо поки я в русі, нічого не болить, — каже ветеран.
І хоча відновлення відбувається поволі, а для пересування досі потрібен візок, Андрій Бадарак намагається жити повноцінно, хоча й дивиться на світ, як каже, трішки під іншим ракурсом.
Мрія − станцювати на весіллі доньки
Нині він активно готується до міжнародних змагань. Працює з тренером і щодня плаває в басейні. Каже, що після перших зборів надихнувся показати хороший результат і навіть вибороти медаль.
− Ноги нині для мене питання другорядне — головне підготовка до Ігор. Не хочу підвести команду. Це наче нова родина, в якій кожен працює на загальний результат.
Після Ігор, занять, каже, теж не припинятиме. Бо мріє, аби донька пишалася неймовірними успіхами батька. А коли прийде час — вони разом станцюють весільний танок тата й доньки.
− Дуже вдячний усім, хто надихнув піти на Ігри. Тут я зрозумів: є багато людей, які так само мають травми, але не здаються. Бо добре знають справжню цінність життя… Цінність дару просто ходити. Головна цінність — справжні друзі й родина, без підтримки яких, «нескорені», можливо і не були б такими нескореними. Дякувати Богу — такі люди біля мене є. Завдяки їм є мета й обов’язково буде результат, − каже Андрій Бадарак.
Побажаємо відважному «нескореному» прямого курсу до мети — медалей на «Іграх нескорених−2020» й щасливого танцю на весіллі доньки!
