Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Усмішка не сходить с вуст старшого сапера військової частини інженерних військ солдата Дениса Янчевського. Із 15 листопада молодий воїн із Охтирки, зазнавши тяжких опіків під час надзвичайної ситуації на арсеналі в Балаклеї, прикутий до лікарняного ліжка. Утім це ніяк не вплинуло на його міцний бойовий дух і позитивний настрій.
Медики Харківської міської клінічної лікарні швидкої та невідкладної допомоги імені професора О.І. Мещанінова, де він нині проходить курс лікування, констатують, що 24-річний армієць швидко одужує. Після виписки та реабілітації повернеться до повноцінного життя. Шрами ж згодом загояться та стануть майже непомітними.
– Практично щодня мене хтось відвідує, – розповідає Денис. – Звісно ж, що першими приїхали мама та кохана. У таких ситуаціях допомога та підтримка близьких людей є надзвичайно важливою. Крім лікарів, які опікуються мною як рідним сином, мене лікують ще й добрі слова товаришів по службі. Тож я оточений увагою та не відчуваю якоїсь важкості на душі.
У Збройних Силах хлопець прослужив лише півтора року. Та цього вистачило, щоб полюбити інженерні війська й цікаву професію сапера.
– Навесні 2018-го мене призвали на строкову і я вчився в Десні на зенітника. А вже згодом доля розпорядилася так, що я потрапив до Охтирки, у найкращу військову частину. Добре подумавши, торік вирішив підписати контракт і пов’язати своє життя із армією, – каже хлопець.
У вересні цього року Дениса разом із іншими найпідготовленішими саперами відрядили на Харківщину розміновувати територію зруйнованих пожежею сховищ боєприпасів у Балаклеї. Величезна територія у сотні квадратних метрів, всипана тисячами снарядів чи ракет, готовими вибухнути будь-якої миті. Кожен крок чи не обережніший рух можуть призвести до фатальних наслідків.
На Харківщині армієць відшліфував свої професійні навички та в рази збільшив власний рахунок виїздів на розмінування. А відтак заслужив на подяку від командирів та отримав статус учасника бойових дій.
– На жаль, 15 листопада в Балаклії сталося те, що сталося, – із сумом розповідає Денис. – Я втратив вірних друзів. Таке для будь-якої людини є великим потрясінням. Проте це не вплинуло на мою любов до інженерно-саперної справи і, що важливо, – віру в свої сили. Буду ретельно вчитися далі і вдосконалювати професійні навички. Адже міни як вороги – шукають у тобі найслабкіші сторони. Тому треба воювати так, щоб противник не мав жодного шансу на успіх.
За словами Дениса, його дівчина Тетяна пишається професією коханого. Наступного року планують одружитися. До того часу він встигне одужати, щоб, як водиться, виконати чарівний танок молодят. Не відкидає можливості, що його майбутня друга половина теж стане до лав воїнів Збройних Сил України. Принаймні вони це активно обговорюють.
Під час останнього приїзду товаришів по зброї, начальник штабу – перший заступник командира полку підполковник Іван Тищенко вручив підлеглому почесну нагрудну відзнаку командира військової частини «Завжди попереду!»
– Із Дениса вийде справжній профі, – вважає підполковник Іван Тищенко. – Його наполегливість та сміливість приведе до найвищих сходинок посадової драбини. Головне, щоб під час кожного розмінування мав холодний розум, навчився забувати про особисте та зосереджувався тільки на головному – алгоритмі дій сапера.
Теплі слова підтримки та вітання з нагоди Дня Збройних Сил України побратиму сказали й офіцери Харківського обласного військкомату. Вони передали хлопцеві смаколики, щоб, як кажуть, трошки підсолодити життя.
– Від імені нашого військового колективу щиро вітаю із прийдешнім військовим святом та бажаю скорішого повернення до строю. Вірю, що в тебе буде все гаразд і хай всі твої справи завершуються лише перемогою. Твоїм же рідним хочеться сказати велике спасибі за виховання такого славного Українського козака, – зауважив офіцер Харківського ОВК підполковник Ігор Плугатор.
Мама юного армійця – Лідія Григорівна найчастіше відвідує лікарняну палату сина, аби вкотре його побачити та дізнатись у медиків про перебіг лікування.
– Я не тримаю зла чи образ на командирів Дениса, бо розумію, що означає професія сапера, – розповідає жінка. – Подібне може трапитися із кожним, навіть досвідченим фахівцем. Мені син сказав, що армію через це не покине і я не стану наполягати на іншому. У кожного, хто робить цю важливу справу, є мама, яка хвилюється, розуміє та підтримує.
