Про це в коментарі АрміяInform розповів боєць батальйону безпілотних систем 14-ї бригади оперативного призначення імені Івана Богуна «Червона калина» Владислав, який щойно повернувся на службу…
Із майором медичної служби Сергієм Ліваковським зустрічаємося вже після завершення робочого дня. Роботи в старшого ординатора відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії для післяопераційних хворих Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону вистачає і на мирній території. Хоч останніми роками офіцер здебільшого перебуває в районі бойових дій.
По-військовому стисло, без зайвих емоцій Сергій розповідає про зовсім небуденні речі: сотні молодих хлопців із важкими пораненнями, для яких операційно-реанімаційний Ан-26 «Віта» став шансом на життя. І про хвилювання за долю кожного, хто опинився на операційному столі в 59-му мобільному госпіталі. Про надання допомоги цивільним на сході… Та, звісно, про те, що додає сил і натхнення, аби щодня приходити до хворих та повертати їх до повноцінного життя.
Анестезія в небі не та, що на землі
– Сергію Сергійовичу, ви ще були цивільним лікарем, коли одним із перших у 2014-му полетіли на схід. Як так сталося?
– Так, перших поранених із району бойових дій як член медичного екіпажу «Віти» я вивозив ще до укладання контракту зі Збройними Силами. Проте у Військово-медичному клінічному центрі працював із 1997 року. Спочатку – лікарем-анестезіологом, потім – заввідділенням реанімації та інтенсивної терапії. Тож досвід мав чималенький. А призвався з шостою хвилею мобілізації у 2015-му. На той момент на моєму рахунку вже було 42 вильоти на «Віті» й майже 900 евакуйованих поранених.
– Від моменту першого вильоту на передову вже минуло п’ять з половиною років. Гадаю, що за насиченістю подій цей час тотожний цілому життю у спокійному мирному місті. Пам’ятаєте перший політ?
– Це був кінець травня 2014-го. Тоді мало хто усвідомлював, що коїться на Донбасі. Нам сказали: є чотири поранені й ми повинні перевезти їх із Харкова до київського шпиталю. От і все… Те перше відрядження затягнулося на чотири доби. Щодня виконували по два вильоти. Перевозили поранених із двох передових госпіталів Харкова та Дніпра вглиб країни. Важко передати емоції, коли щодня бачиш величезну кількість молодих хлопців з важкими пораненнями, відірваними кінцівками… «Віта» розрахована для перевезення 15 осіб, але ми брали на борт «під зав’язку», скільки дозволяв командир екіпажу. Назавжди закарбувався в душі стан шоку, який тоді був у всіх: лікарів, екіпажу, поранених. Шоковий стан, який ми всі разом вчилися опановувати та долати.
– Основне завдання медиків – зберегти життя поранених і хворих. Але ж умови роботи на землі відрізняються від умов надання меддопомоги під час польоту…
– Звісно, на проведення анестезії й інтенсивної терапії впливають зниження тиску кисню в довколишньому повітрі, шум, вібрація. Це все підвищує навантаження на дихальну, серцево-судинну системи, призводить до зниження кровопостачання головного мозку. Тому, одне з моїх завдань у польоті – контролювати життєво важливі показники і не допустити погіршення стану хворого під час евакуації. Окрім того, знеболення захищає організм під час хірургічних втручань. Будь-яка операція, особливо після поранення, це шок, який часто залишається на все життя. Мінімізувати негативні наслідки – теж моя робота. На щастя, ми не втратили жодного нашого пацієнта на «Віті».
Головний виклик: не втратити жодного трьохсотого
– У 2015-му ви стали офіцером. Відчули різницю: як то воно – бути військовим лікарем?
– Так, відчув – одягнув форму (усміхається. – Авт.) і вирушив на два місяці до навчального центру. А потім знову – білий халат і півтора року служби у 59-му мобільному госпіталі в Сєвєродонецьку. Там освоївся швидко, бо багато кого знав з персоналу. Та й робота знайома. До війни постійно брав участь у навчальних розгортаннях шпиталю. 2015-го госпіталь ще не мав постійного місця дислокації, працювали майже в польових умовах. Було дуже багато поранених. Головний виклик: у найкоротший термін надати найякіснішу допомогу, аби не втратити жодного 300-го. Працювали над кожним. Над кожним «згорали», бо поранені були й дуже важкі. Інколи лікарі йшли всупереч професійним упередженням і переливали свою кров, бо боялися не встигнути замовити препарати крові.
– У госпіталі, на землі, не сумували за «Вітою»?
– Якщо чесно, не було нагоди. Адже, крім прийому поранених, вилітали на евакуацію вертольотом. Маю близько 40 таких вильотів. Скільки тоді евакуював поранених? Не рахував. Їх – сотні. Кожна вертолітна евакуація – це півтора десятка бійців.
– Який епізод запам’ятався найбільше?
– Однозначно, евакуація з поля бою взимку 2016-го. Нас терміново викликали серед ночі. Вертоліт, що стояв на майданчику поруч із нашим
59-м шпиталем, уже був готовий до злету. Тож одразу застрибнули у вертушку і полетіли забирати бійців, які підірвалися на ворожій міні. На борту льотчики попередили: мусимо працювати швидко і вкрай обережно. Бо забиратимемо бійців саме на лінії зіткнення. Місцеві бійці позначили невеличкий майданчик для приземлення, поблизу місця, де трапився підрив. Суцільна темінь. Навколо – мінні поля, болото, чагарники. Чесно, було важко і страшно. Але ми забрали загиблого та трьох поранених і успішно долетіли до шпиталю. Евакуація закінчилась, а боротьба за життя тривала. Я переодягнувся – і одразу в операційну. Над хлопцями працювали до світанку і на ранок усіх трьох вдалося врятувати.
Найвища оцінка – здорові, дієздатні воїни
– З кимось із поранених спілкуєтеся?
– Їх настільки багато, що великої дружби не заводив. Банально бракувало часу. Проте до кожного ставився, як до себе, розуміючи, що в цього хлопця так само є дружина, діти, батьки, друзі. І я маю зробити так, щоб навіть у разі ампутації, він повернувся у цей світ і жив заради родини. Є й особливі хлопці – із 80-ї та 95-ї одшбр, інших підрозділів, які вже роками приходять до нас на свята, медсестрам дарують квіти, лікарям – пляшку коньяку. І ми бачимо, що в них у житті все гаразд. Багато хто з них служить донині. Це найвища для мене оцінка – здорові, дієздатні воїни.
– Після служби в 59-му мобільному госпіталі ще доводилося працювати на сході?
– Так, звісно. 2017-го перевівся у ВМКЦ ЦР начальником відділення реанімації та інтенсивної терапії. І вже влітку три місяці був на черговій ротації, виконував обов’язки лікаря-анестезіолога. Крайня ротація – передова мобільна група при госпіталі в Станиці Луганській. Довелося більше працювати з цивільними. Допомогу надавали всім, попри політичні погляди.
– Як сім’я реагує на тривалу відсутність удома?
– Завжди кажу, що діти військових загалом і військових медиків зокрема, обділені увагою. Усвідомлюю, що моєї присутності бракує дитині. Але сподіваюся, що родина і школа пояснять, що я роблю потрібну справу, і роблю її гарно. А свій час я навчився правильно розподіляти. Якби був терапевтом чи невропатологом поліклініки, мабуть, було б важко витримати такий темп. Враховуючи ж характер роботи у відділенні реанімації та інтенсивної терапії, давно навчився чергувати напружену працю з відпочинком. Намагаюся виїжджати на природу, дихати свіжим повітрям, займаюся спортом. Кожну вільну хвилину проводжу з родиною. Так і відновлююсь.
