Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Як волонтерський фонд ставить на ноги поранених ветеранів війни на Донбасі
Зайшовши сюди вперше, ви подумаєте, що потрапили в хороший дорогий спортзал: просторе приміщення, величезні вікна, стійка адміністрації з вазою цукерок, бігова доріжка, розмаїття тренажерів, телевізор із музикою та безліч дзеркал. Утім, придивившись до тих, хто тренується, до їхніх шрамів, до ніг, які важко ступають, до рук, які майже не згинаються, зрозумієте, що перед вами не звичайні клієнти тренажерки. Це центр реабілітації ветеранів Next Step Ukraine в Ірпені. Його відкрив благодійний фонд Revived Soldiers Ukraine, який базується в Сполучених Штатах й існує на кошти діаспори та інших донорів, зокрема, корпорацій. Засновницею є українська спортсменка Ірина Ващук, яка свого часу емігрувала до США. Більшість тренажерів сюди привезли також зі Штатів, кажуть, в Україні таких поки що немає. Із ветеранами працюють двоє фізичних терапевтів: Андрій Пенцак та Микола Свищ, які постійно підвищують кваліфікацію за західними стандартами. Обоє веселі й балакучі.
«Ти знаєш, хто такий Дункан Маклауд? — гукає Андрій до менеджерки Олени. — Це відомий волонтер, ти його не зустрічала на Донбасі? А фільм «Захар Беркут» дивилася? Він про Термінатора». Олена, вона ж «Льоля», пирскає сміхом. Разом із сестрою Тетяною «Барбі» вони служили в батальйоні «Госпітальєри», Тетяна — на передовій, Олена — на базі в Павлограді. Після того прийшли працювати в Next Step Ukraine.
Прочиняються двері, і до кімнати на візку влітає — саме влітає — Дмитро, міцний смаглявий чоловік із сивиною в короткому волоссі. Гукає: «Слава Україні!», ненароком зносить на підлогу стопку візитівок і гучно сміється. Знімає куртку, на передпліччях татуювання: тризуб та слова «Душу Богові», «Честь нікому». Шкіряні рукавички без пальців захищають долоні від мозолів. Дмитро Христій, або «Батя», родом із Ромнів Сумської області, служив у батальйоні «Волинь». У 2015 році біля Світлодарської дуги по дорозі з бойового завдання наїхали на міну. Вибухом його викинуло з авто, зламався хребет, відтоді не ходить. Із Дмитром прийшов фахівець, щоб зробити заміри для нового візка. Усі попередні купували волонтери, й ось вирішила допомогти держава, каже він.
Ветеран фіксує праву ногу шиною, піднімається, спирається на ходунки й повільно пересувається кімнатою під контролем Миколи. Дмитро тут місяць і дуже задоволений прогресом. Каже, раніше нижче грудей тіла взагалі не відчував. «Який тут реабілітолог, яка аура! Ніхто не підганяє. Попрацював — відпочив, попрацював — відпочив. Тут справді займаєшся, а я де тільки не був», — ділиться він.
Настає черга тренажерів: «Батя» лягає на пологу поверхню й відштовхується ногами, підіймаючи вагу свого тіла. Раз, двічі, тричі… Кривиться від болю, миттєво стомлюється, але виконує все, що сказав Микола. Відпочиває й пересідає на інший, з педалями: тут трохи простіше, можна спостерігати у вікні за людьми та ясним осіннім днем. «У внучки день народження, вісім років, але не зможу поїхати до неї цих вихідних», — бідкається Дмитро, та обіцяє обов’язково з’їздити пізніше.
Тим часом на біговій доріжці крокує інший Дмитро — Трібой із Білої Церкви. Він був розвідником у 95-й бригаді, два роки тому снайпер поцілив йому в голову, відтоді половину черепа заміняє пластина, а волосся над лівим вухом розрізають довгі білі рубці. Тут його звуть Дімою. Намагаюся з ним поговорити, але йому складно. Повільно, окремими словами пояснює, що після поранення в нього порушилося мовлення, важко складати слова в речення: «Діма… Трібой… Снайпер… Пластина… Микола… Допоможе… Розкажи». Тицяє пальцем собі в лоб, де куля залишила круглий шрам — о! — і регоче. Він радіє і сміється постійно, заражаючи цим сміхом усіх навколо. Бігати на доріжці Діма не може, але дуже швидко йде, тримаючись за поручні. Вгорі підвішений допоміжний жилет, та він йому вже не потрібен.
Також у ветерана погано працює ліва рука. Микола гукає його для вправи на координацію: треба сісти перед дзеркалом і, дивлячись на відображення, прокласти маршрут лабіринтом від гарбузового Ліхтаря Джека до цукерок (сюди теж дісталася атмосфера Гелловіну). Діма зосереджується, напружено веде ручкою, фінішує й знову сміється: усе вийшло. Разом із Дмитром-старшим вони сідають на кушетку й затягують на повен голос «Червону руту». Попри свої проблеми співає Діма дуже добре.
Ще один ветеран із цікавою долею — Олександр Лєбєдєв. До війни він служив у спецпідрозділі «Ягуар» у Калинівці Вінницької області. Під час Революції гідності стояв на Майдані Незалежності разом з іншими вевешниками. А з початком війни з підрозділом поїхав на Донбас, де був до 2016-го. Травму, каже, дістав уже після того, у побуті. Як саме, не зізнається, проте, судячи з пошрамованого коліна, поранення непросте. Зробив багато операцій, проходив реабілітацію в різних закладах, але вони нічого не дали.
У центр прийшов на милицях, познайомився з реабілітологами. «Через три дні милиці викинув. Потім став бігати на доріжці, спочатку в жилеті, а потім так. За півроку ми перевершили сподівання: хвора нога згинається майже як здорова. Я бігаю, стрибаю. Сюди приходжу для підтримання тонусу, мені приємно тут перебувати», — розповідає Сашко. Бере скакалку й стрибає зі жвавістю школяра на фізкультурі. Потім іде на бігову доріжку. Біжить недовго, але швидко. Важко повірити, що ця людина півроку тому ходила на милицях.
Приходять сюди й цивільні, їм надають платні послуги, щоб підтримувати роботу центру. Юлію привела мама: дівчина потрапила в автомобільну аварію, дістала черепно-мозкову травму, тепер їй складно говорити й рухатися. Андрій змушує її робити й те, й інше. «Ти вже купила всі продукти для тірамісу?» — питає. — «Не всі, ще треба савоярді — печиво», — повільно, нерозбірливо відповідає Юля і розказує рецепт десерту. Андрій розставляє на підлозі конуси й допомагає дівчині пройти складним маршрутом. Мама Антоніна сидить віддалік і спостерігає. Запитую, як успіхи з відновленням. Каже, що вперше приїхали сюди на візочку, а тепер Юля майже самостійно ходить.
Із моменту відкриття центру в листопаді 2018-го реабілітацію тут пройшли 35 ветеранів. За день двоє реабілітологів можуть прийняти тільки десятьох людей, дехто проходить курс по кілька разів. Неподалік центру облаштовують інклюзивний будинок, у якому ветерани та волонтери зможуть жити під час реабілітації, власне, троє живуть і зараз. ««Барбі» така молодчина, щодня до нас забігає, готує поїсти», – тішиться «Батя». Попри допомогу діаспори центр збирає гроші додатково: проводить благодійні концерти, забіги, творчі вечори, продає футболки, кепки. Утримання центру коштує близько $6 тис. на місяць, до того ж схожий планують відкривати у Львові, тому нині активно шукають спонсорів.
Крім того, фонд Revived Soldiers Ukraine перевозить до США ветеранів і волонтерів із важкими травмами, яким не можуть допомогти в Україні.
Анатолій Сенищ із 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади дістав на передовій складне поранення гомілки: було зламано кістки та відірвано пальці. В Україні йому обіцяли тільки ампутацію. Фонд розшукав кваліфікованого хірурга в Нью-Йорка, у Hospital for Special Surgery, який погодився взятися за лікування. Громада зібрала понад $5 тис. І відправила ветерана на операцію. На сторінці фонду у Facebook публікують новини про Анатолія, і, судячи з них, ногу вдасться врятувати.
«Фінансується все — від перельоту, проживання, харчування до безпосередньо операцій, протезів, ліків, інших медичних послуг. Наприклад, за весь час існування фонду 45 військових полетіли до США на лікування та реабілітацію. Ми профінансували багато різних реабілітаційних проектів в Україні, забезпечили медикаментами та іншими медичними засобами. Хлопців протезують від А до Я: людину з ампутацією забирають, ставлять якісний спортивний протез», — пояснює Андрій. Також фонд опікується родинами загиблих бійців: зараз п’ятеро дітей «кіборгів» полетіли до США на відпочинок.
Ірпінський центр планує розширюватися, добирати в штат інших фахівців: психотерапевтів, ерготерапевтів. Проте, каже Андрій, надто великих планів не будують, адже нині на центр витрачається майже $3 млн у рік, а ресурс діаспори не вічний. Гроші з’їдає оренда приміщення та ремонт у будинку для ветеранів. Слід ще вирішити проблему з постачанням туди продуктів, бо вони харчуються за власний кошт, та з автомобілями, щоб без проблем їздити на реабілітацію.
Тим часом робочий день у центрі майже добігає кінця, попереду вихідні. Сашко ще випробовує тренажери. Діма біжить на маршрутку: поїде додому, у Білу Церкву. А «Батя» сьогодні в будиночок: вечеряти й відпочивати. «За тиждень ноги так натомилися, аж гудуть, — каже. — Завжди в п’ятницю так. Ну нічого, у понеділок буду як новенький».
Автор текста та фото Ганна Чабарай, Український тиждень, Тиждень.ua
