Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
Його називають «Морпіхом». Походження нейму – в яскравій біографії командира відділення бойового управління сержанта Сергія Сапожнікова. У підрозділі зенітних ракетних військ на Харківщині, де він служить лише кілька місяців, офіцери довіряють йому найскладніші завдання. А серед солдатів сержант користується великою повагою.
32-річний армієць – корінний харків’янин. У будь-якій справі викладається на всі сто: прагне бути найкращим і відчувати дух перемоги.
Середню школу Сергій закінчив з відзнакою. Активно займався легкою атлетикою. Здобув фах економіста в одному з вишів, влаштувався на престижну роботу.
– До початку російської агресії спокійно працював і мав непогані гроші, – говорить воїн-контрактник. – Устиг одружитися, розлучитися, щоб потім знову піти під венець з іншою. Сумувати не було часу. Помалу збирав кошти на машину й квартиру. Нібито все, як у всіх. Але війна на Донбасі змусила подивитися на життя по-іншому.
– Від походу до військкомату утримувало те, що виховував двох доньок від різних шлюбів. Вирішив: сам не піду до РВК, а якщо прийде повістка, то не ховатимусь. Так і потрапив до війська під час чергової хвилі мобілізації, –сказав молодший командир.
Єдине, про що попросив у військкоматі – відправили до якогось елітного роду військ. Так, улітку 2015-го Сергій одягнув символіку бійця 36-ї окремої бригади морської піхоти. За кілька тижнів його направили на маріупольський напрямок. Пробув майже рік у окопах поблизу Широкиного, Талаківки і Виноградного. Там було дуже гаряче і про участь його підрозділу в боях часто згадували фронтові зведення.
І перше несення служби на спостережному пості запам’ятав назавжди.
– Нічний щільний туман приховав все навколо. Сепари ж були всього за 700-800 метрів. Хоча вдень довелося добре фізично попрацювати, спати не хотілося. Нам із напарником скрізь виділися лише диверсанти. І тут щось зашаруділо за 10-15 метрів спереду. Потім ще ближче… Серце забилося дужче. Я вже став натискати на курок автомата. Та раптом до нас вибіг їжак. Одразу ж перевели дух і засміялися, – пригадав армієць.
За його словами, перенести складні побутові умови і брак благ цивілізації не так вже й важко. Адже дружня атмосфера, що панувала в колективі патріотів у погонах, змушувала не помічати проблеми.
Найважчим, до чого так і не звикнув, стали втрати побратимів.
– І досі в соцмережах спілкуюся з товаришами по службі біля Марика, – каже чоловік. – Часто збираємо гроші для рідних полеглих Героїв, обговорюємо різні важливі теми.
Після демобілізації у 2016-му Сергій повернувся до кабінетної роботи й зайнявся сім’єю.
– Завжди борюся тільки за перемогу. Другі чи треті місця не для мене. В армії ж це прагнення лише загострилося. Знаково, що обидві мої доньки –Вікторії, – зауважив сержант Сапожніков.
Два з половиною роки Сергій носив цивільний костюм. Проте з часом знову став відчувати, що робить, щось «не своє». Адже війна з окупантами не закінчилася і хлопці далі гинуть на Донбасі.
– Дуже хотілося повернутися до своїх морпіхів. Але діти ще малі, а їх треба ж виховувати в дусі патріотизму. Тому обрав золоту середину – вирішив призватися до військової частини на рідній Харківщині. Служба в зенітних ракетних військах мені дуже подобається, – каже він.
Його перша перемога в новому амплуа – успішне виконання бойових стрільб із зенітних ракетних комплексів С-300 у жовтні цього року. На полігоні в Херсонській області він відчув усю потужність зброї протиповітряної оборони.
