Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
«Навіть коли шанси вижити мінімальні, поранений у бою солдат має бути впевненим, що за ним вилетить гелікоптер із бригадою медиків»
Як українець литовців рятував після сутички із «талібами»
Евакуація бійця з території так званої «ДНР», три-чотири вильоти літаком Vita на день із десятками поранених за один рейс. Полковник Віталій Добровольський і кров свою здавав, аби вже за годину перелити її важкопораненому. І тримаючись за стелю вертольота, повертав українських героїв до життя… Кількість воїнів, у біографії яких офіцер виправив цифру «200» на «300», давно перевалила за кілька сотень…
Він – досвідчений анестезіолог. В операційній – уже понад двадцять років. Ще до українсько-російської війни, в яких тільки перипетіях не побував. Служба в Криму з тривалими виходами в море, дві миротворчі місії в Афганістані з величезною кількістю поранених… Та хіба це порівняти з тим, що довелося пережити на своїй землі?..
Із бойовим медиком, а нині – очільником відділення невідкладної меддопомоги клініки анестезіології, реанімації, інтенсивної терапії та детоксикації ВМКЦ ЦР (м. Вінниця), зустрічаємось у невеличкій місцевій кав’ярні. Втомлений після важкого робочого дня, Віталій Добровольський зовсім не схожий на холоднокровного професіонала. Він попереджає: розповідатиме стисло, адже вихвалятись не любить. Та навіть така розмова затягується не на одну годину…
— Знаю, що ви – один із небагатьох, які пройшли всі ланки військової медицини на Донбасі: працювали на передовій, у мобільних госпіталях, у прифронтових цивільних лікарнях, рятували життя в повітрі… А починалася кар’єра у Криму. Важко було покидати півострів після дванадцяти років служби там?
— Скажу чесно, обіцянки росіян були привабливі – і щодо посади, і окладу… Та це рішення навіть не обговорювалось. Після анексії Криму ми з сім’єю лишили все нажите, багатьох друзів, колег і вирушили на материкову Україну. Починали життя з чистого аркуша. Хоча, зізнаюсь, військово-морський колорит мене завжди приваблював. У Криму отримав багатий досвід у плані медичного забезпечення на борту суден. Разом із моряками виходив у море під час різноманітних навчань.
— Справжнє бойове хрещення ви пройшли під час миротворчих місій до Афганістану. Кожна з них тривала понад рік. Знадобився цей досвід на українській війні?
— Там я отримав, без перебільшення, колосальний досвід. Більшість наших медиків до початку АТО такої кількості бойових травм і настільки складних поранених – не бачили. Перша місія – відносно спокійна. Я працював анестезіологом у литовському військовому польовому шпиталі. А от друга – у складі польсько-американського контингенту, була надзвичайно гарячою. Наш табір розташувався на стратегічній трасі між Кабулом і Кандагаром. Практично постійно – обстріли, підриви, бази часто «насипали» з мінометів. Ситуації з десятками важкопоранених за раз стали звичними. Якось на територію заїхала вантажівка, забита вибухівкою, а за кермом сидів смертник. Одразу за ним проривались терористи. Там уперше побачив пацієнтів, про яких кажуть «у сорочці народився»… Привозили майже без тиску, з шаленою крововтратою, сірих, з практично нульовими шансами на життя. Але викарабкувались… Побачивши там дивовижні спасіння, і в Україні боролись до останнього за кожне життя. Навіть, коли «без шансів»… В Афганістані вперше зіткнувся з величезною кількістю вогнепальних поранень, мінно-вибухових травм і ампутацій. Така практика стала дуже цінною, бо навчився діяти максимально швидко та ефективно. Ще одна цінність місії – співпраця з іноземними медиками та проведення процедур на високотехнологічному обладнанні, про яке на той час доводилось лише читати у спеціалізованій літературі.
— Ви кажете, що перша місія була спокійною. Знаю, що врятували життя двом військовим литовцям і навіть отримали нагороду від міністра оборони Литви. Поділитесь історією?
— Двох литовських військових під час патрулювання в місті обстріляли терористи Талібану, переодягнені у форму поліцейських. На щастя, литовці вижили, хоч і зазнали серйозних поранень обличчя й велику крововтрату… Їх успішно прооперували й відправили на наступний рівень евакуації до німецького військового госпіталю.
На війні вмикається режим «термінатор»…
— П’ять тривалих ротацій в АТО/ООС. Які найважчі?
— Кожна ротація – по-своєму складна. Та найскладніше працювалось навесні 2014-го – максимально близько до передової, через відсутність чіткої лінії фронту. Потрібно було без особливого обладнання із обмеженим набором медикаментів зробити максимум, стабілізувати стан пораненого й врятувати життя. Часто буквально витягувати з лап смерті. На додачу – жахливі фронтові дороги, якими транспортували бійців. Звісно, і в прифронтових шпиталях працювати непросто. Там нерідко траплявся дефіцит медикаментів, обладнання… Своя складність – у аеромедичній евакуації. У 2014-15 роках не раз максимально завантажували літак Vita і так три-чотири рази на день. А потім ще кілька діб підряд… Навіть на базу не вертались. Умикали режим «термінатор», практично без перепочинку. Лише на четвертий день могли повернутись на базу, прийняти душ, нормально поїсти і трохи відпочити… Ми не скаржились, розуміли, що від нас залежать людські життя. Згадати лише нон-стоп під час Дебальцевської операції… У колег і зовсім страшні історії були, коли вертоліт прилітав за пораненими, а на борт миттєво вантажили поранених, загиблих, частини тіл… Уже потім на борту медик розбирається, кому можна надати допомогу, а кому – ні.
— Евакуація літаком чи вертольотом – процес затратний: пальне, техніка, робота десятків людей…
– Система завжди працює навіть заради одного пораненого, навіть коли шанси мінімальні… І неважливо, яке звання у нього, скільки він вже воює і які подвиги здійснив. Людське життя – безцінне.
— А як вас на територію так званої «ДНР» занесло?
— Поїхали забирати пораненого розвідника. Він перебував у лікарні в Старобешеве на окупованій території. Цивільні лікарі йому допомогли, ми ж транспортували вільну землю. Про цю операцію домовлялись на місці – український комбат і ватажок терористів. Це трапилось у 2014-му. Тоді ще не усвідомлювали, наскільки ризиковано домовлятись з ворогом.
– Рахунок врятованих поранених перевалив за кілька сотень…
– Багатьох із них пам’ятаю і періодично згадую. Це мужні й надзвичайно цікаві у спілкуванні люди. Про багатьох можна книгу написати. Їх ніхто не змушував воювати. Це – самодостатні, успішні, забезпечені – музиканти, бізнесмени, актори, науковці… А вони кинули все і, ризикуючи життям, пішли захищати країну.
– Влітку ви навчалися на курсах для керівників військово-медичної служби стратегічного рівня у США. Чи далеко нам до рівня медицини НАТО?
— Пощастило побувати в самому серці військової медицини США, поспілкуватись з заступником міністра оборони з питань охорони здоров’я, навідати центри політико-аналітичних досліджень, ознайомитись з роботою найбільших військово-медичних центрів, шкіл тактичної медицини, центру реабілітації поранених військовиків. Так, це справді фантастика, до якої нам ще рости й рости. Технології – надзвичайно високі. Та і наш досвід для них – цікавий, бо такої кількості бойових травм, як у нас, немає в жодній країні Європи. Та й у нас не все так погано. Військова медицина в Україні зробила справжній ривок і ми, хоч і не надто стрімким темпом, але рухаємось до рівня військової медицини держав НАТО!
