ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Вогнем і димом пахнуть едельвейси…

2 Жовтня 2019
Вогнем і димом пахнуть едельвейси…

Свій четвертий день народження святкує народжена війною, загартована в запеклих боях 10-та окрема гірсько-штурмова бригада «Едельвейс» ОК «Захід» Сухопутних військ ЗС України. Вже відразу після свого створення  вона потрапила в епіцентр вогняної вирви війни. Гірським піхотинцям дісталась важка ратна робота на підступах до Мар’їнки і Красногорівкі в Донецькій області, Попасної, Золотого, Гірського, Новотошківського, Кримського, Трьохізбенки на Луганщині. За цей час бригада повернула під повний контроль української влади Новоолександрівку й Катеринівку. Формував бригаду Герой України полковник Василь Іванович Зубанич. Він фактично став названим батьком цього прославленого в запеклих боях з ворогом військового об’єднання.

Командувач військ оперативного командування «Захід» генерал-лейтенант Олександр Павлюк: «10-та окрема гірсько-штурмова бригада – це військове об’єднання, яке розвивається найбільш динамічно. Переконаний, що незабаром вони стануть найкращою бригадою у Збройних Силах України».

На День Незалежності, 24 серпня 2016-го, за вагомі досягнення бригади у справі захисту держави й за низку успішно виконаних завдань у районі АТО Президент України Петро Порошенко вручив бойовий прапор частини її комбригу полковнику Василю Зубаничу. За два роки президент так само вручив бойові прапори 8-му, 108-му, 109-му окремим гірсько-штурмовим батальйонам, що входять до складу з’єднання. Відтак, ця бригада – єдина у ЗСУ, в якій всі окремі частини мають бойові прапори. Погодьтесь, таку честь ці бійці заслужили важкою ратною працею, щедро скропленою кров’ю і потом наших героїв.

Кореспонденти АрміїInform завжди були поруч з «Едельвейсами» у важкі бойові будні. І ось якими є наші герої на війні очима військкорів.

Рота універсальних солдатів командира «Поляка»

Від нашого ВОПу до позицій російсько-окупаційних військ можна запросто докинути гранату з підствольного гранатомета. А іноді, в хорошу погоду, і коли вітер дме в наш бік, можна почути, як російські найманці матюкаються в свої радіостанції.
Тут завжди раді гостям. Бо направду «люди з миру» сюди заїжджають не часто. І справа навіть не в дорозі, яку ворог наскрізь прострілює АГСами. І не у снайперах російських спецшкіл, які проходять «стажування» на окупованій Луганщині. Просто тут реальна війна. Щодня і щогодини. Ти не знаєш, коли почнеться обстріл, і з чого вестимуть вогонь російські варвари.
Сергій. Так звати нашого ротного, який тримає оборону тут. В якомусь далекому минулому житті (всього чотири роки тому) він – вчитель фізики й інформатики середньої школи. Але… В державу прийшла біда, і він пішов захищати Батьківщину. Спочатку сержантом, а після офіцерських курсів отримав перше військове звання і взвод у підпорядкування. А ще – позивний «Поляк».

– Я одразу відчув хист військового, – поділився Сергій. – Зрозумів, як потрібно воювати. Що слід робити, аби ворог мав більші втрати, а ми – ні. Все це десь на рівні інстинктів, підкріплених з часом ґрунтовними теоретичними знаннями й відшліфованих практикою.

Коли йому запропонували прийняти в підпорядкування роту, то він погодився. Але… людей до підрозділу відбирає сам. За власними критеріями. Напевно тому тут просто немає випадкових персонажів. Та й знаходити мотивованих солдат та сержантів – всього лише половина справи. Людей треба навчити воювати.
Те, що дають у навчальних підрозділах, то звичайно добре і потрібне, –розповів командир роти. – Однак, справжнього солдата варто вчити щонайменше рік. Інакше діла не буде. І це велике зло – оці тримісячні контракти. Бо приходить людина, а ти не знаєш, чи варто в нього вкладати сили та час. А якщо за три місяці він піде?
У цьому підрозділі розроблена своя методика вишколу. Тут кожен знає не лише власну роботу, а й справу іншого. Між собою хлопці називають її «школою універсальних солдатів». Тут кожен може сісти за важелі бойової машини, навести гармату чи взяти до рук снайперську гвинтівку. На думку командира, це дуже правильно. Бо в бою може виникнути потреба в механіку-водії, а не гранатометнику, чи навпаки.

Сергій запропонував оглянути позиції. Всього за кілька годин тут були нові «приходи». І тепер треба подивитись, що й до чого. Посеред класичного чорноземного поля – воронки від 152-міліметрового російського снаряда. Скалічена окупантом родюча земля провалюється під ногами, ніби благаючи захисту.
Один, два, три… дев’ять, – рахував під час імпровізованої екскурсії вирви командир. – І так майже щоночі. Всі види снарядів. Але чорта з два вони вгадали. Нас не залякати й не вибити з цієї позиції.
На жаль, вогонь у відповідь наші відкривають нечасто. Справа в тім, що окупанти прицільно луплять з артилерії, танків та БМП із сусіднього містечка, поставивши позиції в жилих кварталах. Аби краще убезпечитися, під час обстрілів виводять дітей на вулиці й тримають їх як заручників. Знаючи, що українці ніколи не стрілятимуть у городян, поруч з обійстям яких стоять російські гармати.

– Ну і як їх після цього назвати? – казав зі злістю Сергій. – Так свого часу робили нацистські загарбники, тепер так вчиняють нібито цивілізовані люди. Але я знаю, що за це Бог покарає їх. Так само, як і за підвіз боєприпасів у машинах з надписом «хліб» чи у «швидких» допомогах.

За 15 хвилин «прогулянки» полем назбируємо жменю свіжих уламків, які просили для музею АТО/ООС волонтери. Сергій усміхається й каже: таким тут вже давно не займаються. Бо якби вони збирали всі ці рештки, то лише на одному брухті кожен з них став би мільйонером. За час існування його роти, такий «братерський» метал можна рахувати тоннами.
До слова, ворог недаремне ховається за спини мирних українців. Бо в ротного розроблена ціла система фіксації вогню й координації нашої відповіді. Можливо, колись розповімо докладно про неї, та не зараз. Скажемо лише, що для ворога, який втратив пильність, достатньо одного, максимум двох снарядів, щоб відправити його в Росію у пластиковому костюмі.
Як не дивно, а в цій роті, яка стоїть на вогневому вістрі нашої оборони, немає людей з урядовими нагородами, та й відзнаки Міністра оборони є далеко не в кожного.  Люди тут служать не заради них. І сюди, на війну, повертаються навіть після важких поранень.
От такі вони «універсальні солдати» з роти Сергія: віддані й шляхетні воїни України, новий цвіт військового братерства.

Дулю з маком, а не українську землю!

Впродовж лише однієї квітневої доби цьогоріч по передовій позиції, яку обороняли «Едельвейси», прилетіло понад півсотні великокаліберних снарядів. Широке поле буквально «переоране» вирвами від вибухів. За уламками можна вивчати артилерійське озброєння РФ. Міни калібру 82 та 120 міліметрів, снаряди 152-міліметрові, постріли від АГС, СПГ, РПГ…

– От, бачите, яка вирва, – розповідав тоді військовослужбовець Микола. – Це свіжий слід від снаряда, націленого на знищення бліндажа – так званий «протибліндажний». Якщо такий втрапить у сховище, шансів вижити не буде. Він пробиває хоч три, хоч п’ять накатів колод. І таких по нас випустили не менше трьох десятків за добу.

Проводити далі зйомку стало просто неможливо, адже після стрілецького обстрілу ворог розпочав чергову артилерійську «обробку» наших позицій.

– Ворог думає, що може нас залякати, вибити з позицій – сказав тоді оборонець України Анатолій. – Але дулю йому з маком, а не українську землю! Вона моя, моїх дітей, наших предків. І звідси нікуди не підемо, якими б страшними снарядами нас не обстрілювали!

Одразу згадується інший епізод з того ж часу. Йшов перший день так званого «Пасхального» перемир’я. Напевно, саме тому від ранку російсько-терористичні війська випустили по позиціях, які обороняє командир роти «Борисович», кілька заборонених «Мінськом» мінометних мін. Під прикриттям обстрілу в тил бійців 10-ї гірсько-штурмової бригади намагалась зайти ДРГ противника. Ворогу дали гідну відсіч. Утративши кількох посіпак «русского міра», група спішно ретирувалася.

Із командиром роти ми ішли до позицій, де час від часу чути вибухи «ВОГів», що прилітають зі сходу.

– Хлопці, рухайтесь швидше й уважно дослухайтесь до моїх команд, – звернувся командир. – Самі бачите, як дотримуються «перемир’я» наші вороги.

Слідом за командиром перебігаємо небезпечні ділянки. Чіткий жест, і ми зупинились. Попереду, після кількох вибухів ворожих гранат, з нашого боку запрацював кулемет. З рації дізнаємось, що наші таки вирахували й знищили надокучливого гранатометника. Ще кілька метрів кросу і стрибаємо в глибокі траншеї. Тепер можна спокійно йти. Тут, наче дома, хоча перебуваєш на самій лінії розмежування. На вогневій точці нас зустрічає боєць Ярослав.

– Та ви що! Яке там перемир’я!? – каже він. – От сьогодні нас засипали мінами 82 калібру. А біля шостої ранку бандити пробували зайти на позиції. Постійно обстрілюють нас з великокаліберних кулеметів. От такі справи. Ми ж стріляємо лиш тоді, коли ворог створює неабияку загрозу.

Завершивши роботу, так само уважно перебігаємо назад. Раптом на КСП роти зустрічаємо комбата. Досвідченого воїна, який пройшов десантний гарт.

– Ну що, як ваші враження?!– запитав він. – Бачите, як ворог дотримується слова? А ще ці нелюди люблять прикриватися мирними оселями. Чи не щоразу фіксуємо, як їх самохідки стають біля помешкань і відкривають вогонь. Бо добре знають, що такої ж відповіді не буде. Але є можливості й ресурси дістати терористів там, де вони і не сподіваються.

П’ять вимог «комабатюшки»

Він – майор Володимир Бабанін. Щодня, щоночі, щогодини відповідає за понад півтисячі ввірених людських життів. І свою лінію фронту офіцер виміряє не погонними метрами, а іменами людей, які стоять на кожному з його ВОПів. Жоден з нас не зможе навіть уявно відчути всієї ваги того тиску, що падає на плечі цього комбата. Щоранку він, після важкої ночі, приходить до своєї маленької кімнатки, де є Державний прапор та невеличка купка книжок з історії. Майор ніколи не розповість, як дякує Богу, що ця ніч пройшла без втрат. А це означає, що він добре підготував кожного бійця. Всі, хто його знає, чудово пам’ятають про п’ять вимог або ж табу комбата, за порушення яких не буде від нього прощення. Головне з них – бути патріотом. А ще – професіоналом своєї справи… Інші комбат озвучує особисто кожному. Між собою бійці називають його «комабатюшка». Бо той достеменно відає, чим «дихає» й «живе» кожен з них.
За цим комбатом відкрите відверте полювання. Проросійські бойовики та спецслужби країни-агресора збирають інформацію про нього. Проте він дозволив опублікувати своє фото. Бо ворог, що стоїть проти нього, знає цього командира по голосу перехоплених радіодонесень. Відчуває його міць силою вогневих уражень і бойовим духом всього батальйону.

Цивільно-військова людина – Скоряк

Ви знаєте, чим займається офіцер цивільно-військового співробітництва (СІМІС) на війні? Переконаний, що більшість думає про людей цієї нової формації як про своєрідних конкурентів «Нової пошти», які безкоштовно розвозять волонтерську допомогу до людей на передовій лінії оборони. Це не зовсім так.
У обов’язках офіцера цивільно-військового співробітництва 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади В’ячеслава Скоряка – три десятки пунктів. Він і комунікацію з місцевим керівництвом підтримує, знає і розуміє всі найважчі інфраструктурні особливості ділянки, яку обороняє бригада. Навіть серед ночі Слава може назвати прізвища і адреси всіх багатодітних сімей, самотніх літніх людей. Знає, коли і кому треба допомогти. Однак, у його обов’язках є і важка, буквально «чорна» робота – транспортування додому загиблих оборонців України. Його спогадів і розповідей про війну стало б на добрий роман. Та навряд чи він поділиться тим, що бачив тут, бо надто шанує й кохає дружину і маленьких донечок, які чекають його вдома. Він щиро вважає: рідні не мають знати наскільки важко і небезпечно буває на війні. І саме тому робить все, щоб ворог не пройшов далі.
От такі вони – бойові «Едельвейси». Розповідати про них можна довго, але найяскравіше про воїнів 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади сказав співкерівник найбільших в Україні міжнародних сухопутних навчань «Репід Трайдент» Тімоті Клівленд: «Це висококласні фахівці, якими може пишатись держава. Вони – окраса війська, міцний щит Батьківщини. Пишаюся тим, що впродовж двох тижнів спостерігав за роботою цих військових професіоналів, і, певним чином міг керувати ними».

 

Кореспондент АрміяInform

Кореспондент АрміяInform

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас у Facebook
Лонгрід, Новини