Усі пʼять суден поки що базуватимуться у Великій Британії, а після закінчення війни братимуть участь у розмінуванні акваторії Чорного моря…
Андрій Зелінський особливого представлення не потребує. Він давно вже став знаною і публічною персоною не лише серед військових, а й в українському суспільстві загалом. Як військовий капелан одним із перших поїхав у район бойових дій на Схід країни. Розпочинав душпастирську діяльність у польовому храмі Архістратига Михаїла неподалік Слов`янська. Щодня до нього приходили бійці: на сповідь, за порадою і просто щиро поговорити. Потім були Краматорськ, Піски, Дебальцеве, Старогнатівка, Широкине… Особлива сторінка біографії священника – душпастирська служба в бригаді морської піхоти. Ось уже більше року Андрій Зелінський – заступник керівника Департаменту військового капеланства Української греко-католицької церкви. Нещодавно він був гостем АрміяInform.
«Сон та їжа – то для слабаків»
– Отче, вас змінила капеланська служба у бригаді морської піхоти?
–Морська піхота – це середовище, де плекають ідеали ратної служби. Цей рід військ, як ніякий інший, увібрав у себе неймовірні цінності воїнської доблесті: завжди вимагати від себе більшого, формувати себе як особистість тільки для перемоги. Самовиховання переможного духу корисне і для мирного повсякдення. Пройшовши шляхами морського піхотинця, долучившись до випробувань, аби отримати заповітний морпіховський берет, я тепер точно знаю, що сон та їжа – то для слабаків. У цьому жартівливому вислові – велика доля істини. У мене немає часу на відпочинок. Я навчився не зупинятися на досягнутому, відчуваючи себе завжди відповідальним. Я морпіх назавжди.
– Звідки берете сили?
– Це питання задають дуже часто. Адже я можу шість ночей на тиждень провести у потягах, переїжджаючи з одного міста до іншого. Це тривалі лекції, безліч різноманітних зустрічей, спілкувань, тренінгів, а ще велика кількість адміністративних питань… Але для мене це буденні речі, адже боротьба триває – за країну нової якості, за нове суспільство, про яке мріяли хлопці, що загинули. Це для мене не просто гасло, чи якась абстрактна ідея. Це повсякденний обв’язок – пам’ятати про загиблих на Сході країни, кожен із яких був особистістю. І ми маємо вимагати від себе більшого: жити і робити багато корисного за тих, і в пам’ять про тих, хто ніколи не повернеться до армійського строю й рідної домівки. Для мене це дуже мотиваційний слоган – жити і діяти за того, хто не повернувся з війни. Щоранку про це намагаюсь собі нагадувати. І Господь дає сили не зупинятися.
– Сумуєте за морпіхами?
– Я дуже люблю морську піхоту. Але вирішив піти в департамент, бо прийняв виклик – маю зробити більше. Та дух морського піхотинця в мені лишився назавжди. І дуже важливо, коли армія стає школою життя. Хочу, щоби випускників цієї школи ставало дедалі більше: людей ціннісно зорієнтованих, які пам’ятають дух військового братерства.
Досвід, який виводить за межі людських можливостей
– Ваше капеланське кредо «Бути поруч із солдатом, аби нахилити до нього саме небо» відоме багатьом. А чи був хтось поруч, корисний для самого капелана Зелінського, кому ви завдячуватимете все життя?
– Він був не один (усміхається). Це неймовірно велика кількість морських піхотинців, друзів, хто своєю службою, самовідданістю, добротою, щирістю, відвертістю вплинув на мене. Це важливо для будь-якого душпастиря. І капеланство у бригаді морської піхоти я порівняв би з філософсько-богословським терміном «трансцендентний досвід». Це досвід, що виводить нас за межі людських можливостей і нашої природи.
Те, що довелось пережити в морській піхоті, впевнений, недосяжне для 90 відсотків співвітчизників. Це не лише стосується надзвичайних вимог їхньої служби, коли із бійцями десантувався на берег та біг марш-кидок. Навіть не можу уявити, скільки кілометрів від моря й до Павлополя я промандрував позиціями наших захисників: у негоду, в болоті, у спеку… Ніколи не забуду, коли під шалені обстріли із бійцями в окопах заводили розмову про щось глибоке – те, про що у мирному житті ми і думати не стали б. Про честь, відвагу, жертовність, про виміри військового буття, про які не говоримо часто. І там, за відвертим спілкуванням, сам черпаєш багатство воїнської душі.
– На фронті ви бачили трансформацію офіцерів і солдатів не лише в аспекті професіоналізму, а й у духовній сфері.
– Перші роки війни панував певний хаос, недостатнє розуміння того, що відбувається, коли важко регулювати ситуацію, вплинути на неї. Людина була дуже вразлива через брак ціннісної інформації. Пригадую епізод у районі Донецького аеропорту. Примітив лейтенанта, вчорашнього випускника військової кафедри якогось вишу. Я бачив його розгубленість у тій неймовірній за напругою обстановці бою. Він і на навчаннях справжніх, мабуть, ще не був, а тут зовсім поруч –смертельна небезпека. Захотілось його підтримати. На це витратив кілька хвилин, але офіцер побадьорішав, не було вже того відчаю і страху.
Другий етап характеризувався зовсім іншим. Я справді був свідком перевтілення вчорашніх курсантів, яких знав ще як капелан у Національній академії сухопутних військ, у бойових та зрілих офіцерів. На моїх очах творилось диво, коли молодші за віком офіцери вели в бій старших підлеглих.
Розширюємо світ, звужений болем утрати
– Отче, ви вже понад рік – заступник керівника Департаменту військового капеланства Української греко-католицької церкви. Які нині головні напрямки роботи капеланського підрозділу?
– Перед департаментом стоїть низка завдань з питань інституційного оформлення душпастирства в Збройних Силах і якісного рівня капеланського служіння. Це потребує викладачів і людей, здатних поділитися досвідом. Зібрати їх на навчання непросто, бо капелани мають перебувати зі своїми військовими колективами. Професійний вишкіл капеланів – у пріоритеті.
Другий напрям – робота з сім’ями військовослужбовців. Особлива увага– родинам, які втратили синів, дочок, батьків, чоловіків. Маємо національного масштабу проєкт, у межах якого намагаємось підтримати родини загиблих воїнів. Йдеться не лише про духовну опіку, а й психологічну підтримку. Організовуємо тренінги, паломництва і подорожі. Шлях дуже часто лікує в особливий спосіб. Тому матері наших воїнів об’їздили святі місця не лише України, а й беруть участь у щорічному міжнародному паломництві до Люрда. Почасти українські громади за кордоном запрошують до себе родини військових. Хороші у нас стосунки з грецькою громадою. Наші матері їздили і в Єрусалим. Так розширюємо світ, звужений болем утрати.
Дуже плідну роботу з матерями проводить у нас майор запасу Наталія Дубчак, син якої також загинув під Дебальцевим. За її ініціативи в різних містах створені об’єднання матерів за присутності духовної компоненти.
– Воїни, які повернулися з району бойових дій, теж у полі вашої уваги?
– Безперечно. Якщо впродовж п’яти років ми говорили про реабілітацію воїнів, то нині на часі актуальніші явища – абілітація (система лікувально-педагогічних заходів. – Ред.) і ресоціалізація ветеранів війни. Як повернути до активного життя тих, хто пройшов війну, як здолати війну в собі? Аби вирішити ці питання, створюємо низку проєктів і хочемо сягнути віддалених регіонів,бо ветеранські організації існують на обласному й районному рівнях. А чимало чоловіків, що повернулися з війни, проживають у глибинці. Тут тісно співпрацюємо з Міністерством у справах ветеранів, тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України.
Допомогти людям самоорганізуватися мають священник, психолог, соцпрацівник. І одна з тем, яку ми реалізуємо – це психологічна стійкість. Вона ключова в сучасному подоланні не лише посттравматичного стресового розладу, а й інших стресів під час виконання бойових операцій. Є мета – запропонувати низку тренінгів для військових психологів і військовиків, які перебувають у районі ООС. Чимало хлопців, повертаючись з війни, лишаються зі своїми проблемами, з деструктивним відчуттям утрати, непотрібності, що руйнує особистість зсередини. Хочеться, аби ветерани відчували відповідальність за своє життя. Як бачимо, у капеланів і на мирній території вистачає завдань.
– Дякуємо за бесіду і щиро бажаємо успіхів у вашій надважливій справі!
Спілкувався з гостем Олександр Тереверко, АроміяInform
