Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Ця історія сталася на початку війни. Батарея самохідних установок «Мста-С», у якій одним із взводів командував молодий випускник Академії Сухопутних військ лейтенант Ілля Котов, вела бойові дії з підтримки піхоти неподалік Волновахи. Висунувшись за передній край, Ілля здійснив кілька залпів установками взводу й відійшов. Влучним вогнем бердичівські гармаші знищили дві та пошкодили одну самохідну артилерійську установку 2С1 «Гвоздика» російських окупаційних військ. Та не встигли українські самохідки далеко відійти, як офіцер отримав черговий наказ: майже з того самого місця, звідки стріляли «Гвоздики», по піхоті відкрили вогонь російські Д-30, які також потрібно знищити.
Повертаючись повз щойно залишену вогневу позицію, Ілля побачив, що місцина вщент переорана російськими снарядами. Тож вирішив схитрити: знову вести вогонь звідти – двічі в одну вирву снаряд не падає. Розгорнулися, навели. Залп, другий. Знялися. Відходячи, отримав інформацію з командного пункту: вогнем взводу вдалося знищити замаскований склад із боєприпасами!
Сьогодні капітан Ілля Котов командує артилерійською батареєю «Гіацинт-Б». До того ж, образно кажучи, в артилерійському квітнику Збройних Сил України, де цвітуть «Гвоздики», «Акації», «Піони» та інші вогняні «квіти», він є кращим з-поміж тих, хто «вирощує» «Гіацинти»! Саме так, адже днями у процесі проведення конкурсу на кращу артилерійську батарею Сухопутних військ, з’ясувалося, що саме він – кращий комбат «Гіацинтів»!
– Цей молодий офіцер випуску чотирнадцятого року вступив у бій одразу після отримання офіцерських погонів, – розповідає командир дивізіону підполковник Геннадій Хабло, – так би мовити, з корабля на бал із точністю до навпаки. Днів 10 він пробув у ППД, і, після двотижневого бойового злагодження дивізіону, прийняв командування самохідним артилерійським взводом під Амвросіївкою.
У його бойовій біографії були Савур-Могила та Іловайськ, Волноваха та інші гарячі точки на мапі Донбасу. Під Іловайськом гармашам пощастило: вони були останніми, хто вийшов майже без перешкод.
– Лише одного разу тоді ми зійшлися з росіянами, – згадує капітан. – Ми стояли тоді кілометрах у десяти від Іловайська, коли побачили, як до нас наближається колона з п’яти БМП. Без прапорів. Начебто – із білими смугами. «Наші!» – подумали ми. Аж раптом машини перешикувалися у бойовий стрій, і на одній із них з’явився російський триколор. Вивести гармати на пряму наводку ми вже не встигали, тож відбувся стрілецький бій. Миттєвий та безвтратний. Ворог накивав п’ятами.
За п’ять з половиною років війни на рахунку Іллі Котова та його гармашів – знищені мінометна та самохідна артилерійська батареї противника, склади з боєприпасами й станція радіоелектронної боротьби тощо. На початку своєї офіцерської кар’єри він був самохідником, командував взводом та виконував обов’язки старшого офіцера батареї, після чого отримав під своє начало гарматну батарею.
Для участі у змаганнях на кращу батарею капітан Ілля Котов зі своїми підлеглими та технікою прибув на полігон безпосередньо з району виконання завдань за призначенням.
– Можливо, якщо було би часу побільше, наша батарея посіла би й перше місце серед «Гіацинтів», – шкодує начальник штабу дивізіону майор Володимир Русінов. – Наші колеги з іншої бригади, яким дісталася пальма першості, мали змогу тренуватися на цій місцевості майже місяць, встигли вивчити її. А наша батарея прибула з 420-кілометрового маршу, хлопці подивилися на смугу перешкод, двічі пройшли її, а на третій день вже складали заліки…
Однак з-поміж артилерійських батарей частин Сухопутних військ із 2А36 на озброєнні, батарея 26-ї артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича виборола у напружених змаганнях друге місце, а її командир був визнаний кращим серед комбатів. І це не стало ні для кого дивиною, продовжує начштабу, адже капітан Котов – офіцер напрочуд грамотний.
– Це – насправді талановитий офіцер-артилерист, – свідчить майор. – Йому й калькулятор не потрібен, усі розрахунки Ілля миттєво здійснює подумки. А ще у нього нестандартні підходи до підготовки особового складу. Із кожним він займається індивідуально: з командиром відділення старшого офіцера батареї, обчислювачами, командирами гармат, старшими навідниками, номерами обслуг, командиром відділення управління командира батареї, оператором-топогеодезистом, розвідником-далекомірником, радіотелефоністом і, зрештою, з командирами взводів. І вже потім – групова підготовка, виконання групових нормативів у складі батареї. Це – колосальний труд, але тільки так комбат може досягти успіху.
За якісну підготовку підлеглого особового складу та високі особисті показники й вишкіл очолюваної ним батареї за підсумками конкурсу на кращу артилерійську батарею капітан Ілля Котов заохочений відзнакою командувача Сухопутних військ. Отримавши відзнаку, офіцер залишився на полігоні допомагати у подальшому проведенні змагань, після яких він знову приєднається до своєї батареї у районі виконання завдань за призначенням. А вдома, у пункті постійної дислокації, на нього продовжує чекати сім’я – кохана дружина Тетяна та двійко діточок – п’ятирічна Настя й одинадцятимісячний Тимур. Нечасто їм випадає бачити чоловіка й батька, та – що вже поробиш, така доля офіцерської сім’ї. Тим паче – у такі складні для країни часи. Тож – звикли, чекають. І – чекають завжди з перемогою!
