Військовий інститут Київського національного університету імені Тараса Шевченка (ВІКНУ) — це сучасний військовий навчальний заклад, який готує фахівців з повною…
Він повернувся з війни скалічений, без руки, але з великим бажанням жити далі. Він активно зайнявся спортом і згодом виборов «срібло» зі стрільби з лука на міжнародних іграх у Сіднеї. А вже цьогоріч Олександру запропонували стати ментором для нових учасників «Ігор Нескорених».
Член національної збірної «Ігор Нескорених ‒ 2018» Олександр Зозуляк завітав до Інформаційного агентства АрміяInform і розповів про свою життєву історію…
До війни Олександр був приватним підприємцем. Під час мобілізації в серпні 2014 року він потрапив у окремий гірсько-піхотний батальйон 128-ї бригади. Служив у багатьох гарячих точках АТО, але найтрагічнішими для нього стали бої за Дебальцеве. Тоді старший лейтенант Олександр Зозуляк був командиром взводу управління мінометної батареї.
‒ Наприкінці січня ворог тричі атакував наші позиції. Дві атаки ми відбили, а під час третьої в наш бік посунули танки і БМП. Коли пішов наступ танків на нашу позицію, а підтримки нашої артилерії не було, нам довелося відбиватися своїми силами. Ми мали лише один боєздатний танк, у який незадовго після початку бою влучив ворожий снаряд. А далі нас буквально чавили танками. У мене на очах під гусеницями загинули троє наших хлопців із розвідки, які прийшли нам на допомогу: старший лейтенант, комвзводу і двоє його підлеглих, ‒ згадує Олександр.
Чоловік розповідає, що коли фактично в окоп до його позиції збоку заїхав перший танк і застряг, він відійшов правіше, щоб передати інформацію, і ще раз попросити підтримку. Раптом зовсім поруч вибух, який його оглушив.
‒ Наступне, що пам’ятаю, коли потроху приходив до себе, почув потужний гул танка, я підняв голову, і побачив, що танк насувається. Я спробував проскочити під ним. Але не вдалося, ворожий танк в останній момент змінив напрямок руху і проїхався по мені, ‒ каже Зозуляк.
Вороги побачили, що український військовий стрибнув під їхню машину, розвернулися і пройшли правою гусеницею по окопу, вирішивши його задавити. Танк проїхався по лівій руці і нозі Олександра. Через деякий час машина зупинилася і потім задом наїхала на нього ще раз. На щастя, нашим бійцям вдалося знешкодити той танк.
Олександр пролежав на морозі більше години. Після бою його знайшли наші бійці…
У шпиталі в Артемівську йому повідомили про те, що руку ампутують… А далі було півроку лікування та реабілітації по різних медичних закладах в Україні та за кордоном. За станом здоров’я Зозуляка звільнили з лав ЗС України. А вже через рік після поранення він влаштувався на роботу до національної поліції у відділ по боротьбі з наркозлочинністю, а ще почав активно займатися спортом.
‒ Для мене спорт ‒ це стиль життя. Я розумію, що коли не рухатимуся, то просто впаду, і про мене всі забудуть. Під час лікування у мене були дуже сильні бойові синдроми і мені доводилось застосовувати сильні знеболювальні. Я приймав їх досить тривалий час, і це викликало сильну фізичну і психологічну залежність. Тож вирішив із цим боротися за допомогою спорту, ‒ каже Олександр.
А тим, хто зазнав на війні поранення, Олександр каже: «життя продовжується, не зважаючи на травми, психологічні проблеми, з часом все змінюється, не треба в собі замикатися, не треба себе жаліти, бо це лише погіршує ситуацію».
За особисту мужність і героїзм, виявлені при виконанні військового обов’язку, Олександра Зозуляка нагородили орденом «За мужність» ІII ступеня.
