Мета — ускладнити Кремлю доступ до валютних надходжень і фінансування війни. Європейський Союз готує новий етап економічного тиску на Росію,…
Чотири місяці минуло з дня ухвалення Верховною Радою «Закону про військове капеланство» в першому читанні. Документ розроблено на основі побажань військових священників з урахуванням практичного досвіду капеланської служби в Україні та сформовано спільними зусиллями народних депутатів, юристів, експертів із релігійних питань із залученням представників Ради душпастирської опіки при Міноборони. Яка доля цього законопроєкту? Це питання кореспондент АрміяInform адресував заступнику керівника Департаменту військового капеланства Української греко-католицької церкви Андрію Зелінському, який нещодавно побував в Інформагентстві.
– Ухвалення «Закону про військове капеланство» в першому читанні свідчить про розуміння державою і суспільством великого значення роботи духовенства у війську, – зазначив отець Андрій. – Правки, які внесено до законопроєкту після першого розгляду його в сесійній залі, незначні. Йдеться лише про уточнення деяких механізмів взаємодії церкви й держави в умовах сьогодення.
– Тобто, побоювання деяких капеланів стосовно їхнього підпорядкування виховним структурам передчасні?
– Насправді, це одна із загроз оформлення військового капеланства в Збройних Силах України. Аналогічні загрози у країнах НАТО давно вже здолали, виробивши належні механізми взаємодії. У нас є кілька викликів, серед яких – і пострадянське культурне середовище у війську. Маємо офіцерів, які через власне виховання, особисту історію чи професійне становлення, ніколи не відчували необхідності забезпечення релігійних потреб військовослужбовців. Для них церква залишається незрозумілою, а інколи й ворожою, якщо ми говоримо про радянську спадщину у свідомості деяких командирів.
– Чи завжди така ситуація – це вада лише офіцера?
– Ні. Варто поставитись критично до тих форм капеланського служіння, яке нині присутнє у військовому середовищі. Я прихильник виключно професійного капеланства, тому не вважаю, що будь-який священник, що перебуває на посаді військового капелана, може відповідати тим запитам, які до нього існують. Сучасний військовий капелан має знати психологію військовика, вміти діяти у стресових ситуаціях, грамотно аналізувати різноманітні життєві ситуації військового колективу, аби правильно реагувати духовними заходами. Фаховість капелана здобувається під час реалізації навчальних програм для священників усіх конфесій. Курси, запроваджені оборонним відомством, дають певні орієнтири у військовій культурі, в розумінні правових засад військової служби тощо. Але не функція командування формувати священника. Це – відповідальність церкви, яка делегує свого пастиря до війська, аби там задовольняти духовні потреби військовослужбовців та їхніх родин. Зберегти людяність, захистити її – ось одне з головних завдань духовника в армії.
– Запропонуйте формулу співпраці капелана і командира.
– Найперше зазначу, що підпорядкованість у взаємовідносинах виключається. Капелан має продемонструвати військовому керівництву в чому суть духовного служіння, а командир при цьому забезпечує умови для духовних потреб підлеглих. Натепер інститут військового капеланства перебуває на тому рівні, де нам потрібна енергія для навчання: і капелану, щоб діяти як представнику духовної школи у війську, і командиру, аби зрозуміти суть, можливості й потенціал капеланського служіння.
Сподіваюсь, що «Закон про військове капеланство» з уточненнями повноважень командирів військових частин щодо сприяння діяльності військових капеланів у забезпеченні реалізації права особового складу на свободу світогляду і віросповідання ухвалять уже цієї осені.
