Днями півсотні українських військовослужбовців повернулась із Туреччини, де отримали сертифікати і дозволи, що підтверджують право на експлуатацію безпілотного авіаційного комплексу Bayraktar TB2. Серед тих, хто протягом трьох місяців інтенсивно опановував нову техніку,– підполковник Руслан Тюх. Офіцер розповів журналісту АрміяInform про свої враження від навчання, викладачів, перспективне підростаюче покоління і плани на майбутнє.
– Ви вже більше двадцяти років експлуатуєте безпілотні літальні апарати. Чи знайшли в Туреччині, чим здивувати досвідченого фахівця?
– Bayraktar TB2 – новітній перспективний комплекс, що в своєму класі стоїть серед перших в рейтингу. В Україні немає власного виробництва аналогічних комплексів, тому, звісно, нам було цікаво. Викладачі одразу попередили, що навчання – серйозне, байдикувати не вийде. Нас заселили до готелю із різними «бонусами», наприклад, спортзал, басейн,та часу на все це не було абсолютно. Ми дійсно навчались із самого ранку до пізньої ночі. Тож які там розваги? Аби на сон час знайти! Програма була дуже насичена, вона розрахована на чотири місяці, та нам її скоротили до трьох. Перший тиждень був суто теоретичним. Він дався досить легко. А потім навантаження почало зростати, додались практичні заняття на тренажерах, далі реальні польоти… Після лекцій і занять ми ще мінімум до 23-ї години сиділи за конспектами. Теорією ніхто не нехтував. Знаємо, наскільки це важливо в авіації.
– Що скажете про викладачів? Суто теоретики чи були і бойові льотчики?
– Насправді, серед викладачів було чимало цікавих, неординарних особистостей із серйозним досвідом. До прикладу, нам викладав пілот винищувача F-16. Це бойовий льотчик, який наводив нам багато життєвих прикладів, дуже грамотний. Також до викладання залучались і розробники комплексу Bayraktar TB2, пілоти і оператори, що застосовують зазначене обладнання. Тобто, суто теоретиків не було, нудьгувати нашій делегації точно не доводилось. Цікаво, що викладачі протягом нашого навчання вивчили трохи українських слів. Принаймні, дякували і віталися з нами українською, а ми – турецькою.
– Разом із вами до Туреччини поїхали зовсім молоді спеціалісти – курсанти, лейтенанти… Майбутнє безпілотної авіації у надійних руках?
– Насправді, молодь здивувала, в усіх без винятку горять очі від справи, якою вони займаються. Вони гарно підготовлені, вмотивовані, хочуть бути корисними війську. Хоча у нас в Туреччині не було жодного поділу за зірками. Ми разом підтримували один одного, підказували, ділились конспектами… Робоча університетська атмосфера, одним словом. Та і викладачі жодних поблажок за кількість зірок не робили…
– Що і списувати не дозволяли?
– Абсолютно. Навіть переліку питань, які будуть на іспитах, не було. Сказали: «Ви маєте знати весь матеріал, що ми вам подали». Та за складання теорії я не хвилювався, все таки маю трохи досвіду. А от під час перших практичних вильотів нервували всі. До того ж під час нашого навчання в Туреччині погода постійно грала злі жарти і зовсім не сприяла спокійним польотам. Практично завжди були поривчасті вітри. Викладачі зазначали, що за таких погодних умов курсантів зазвичай не навчають. Але, якщо у нас все за сильного вітру вийшло, то за звичних умов точно ніяких проблем не виникатиме. Багато занять були на тренажерах. Відпрацьовували різні аварійні ситуації, до прикладу, імітували посадку за відмови двигуна та інших систем комплексу.
– На вашу думку, які критерії потрібні, аби стати професійним оператором такого комплексу?
– Знання аеродинаміки, експлуатації авіаційної техніки, фізичні навики – вміння швидко реагувати на зміну ситуації в польоті. От я за фахом інженер, звик, що в інженера є час подумати, можна відкрити літературу, аби прийняти правильне рішення. У випадку з даним комплексом на прийняття рішення – лічені секунди. Тож навчання, яке ми прийшли в Туреччині, для всієї делегації є лише першим кроком. Далі навички потрібно постійно вдосконалювати. Радує, що згідно контракту, турецька сторона передає в Україну не лише безпілотні комплекси, а й тренажер. Тож підтримувати навички завжди буде можливість.
