Підписання нових мотиваційних контрактів дає можливість отримати чіткі терміни служби з подальшою гарантованою відстрочкою від мобілізації. Процедура переходу на новий контракт спрощена…
Нещодавно виповнилося п’ять років героїчній обороні Савур-Могили. Ця висота стала символом мужності та відваги українських вояків і незламності їхнього духу. Серед славних оборонців висоти був і генерал-майор Ігор Гордійчук. У розмові з кореспондентом АрміяInform Герой України згадав ті героїчні й водночас трагічні події серпня 2014 року.
— Пане генерале, як для вас розпочалася війна за свободу України?
— Коли почалася АТО, обіймав посаду заступника начальника Головного командного центру Збройних Сил України. Коли у Криму з’явилися перші росіяни і почалася блокада українських військових частин, написав рапорт із проханням направити мене на допомогу нашим хлопцям. Поки очікував рішення командування, проросійські бойовики з’явилися на Донбасі. На початку травня 2014-го в район АТО відбував на той час заступник начальника Генштабу генерал Віктор Муженко. Дізнавшись, я попросився у його підпорядкування. Він погодився.
— Як ви опинились у серпні 2014-го на Савур-Могилі?
— Наші підрозділи й раніше, зокрема у липні, намагалися захопити цю висоту, однак усі спроби були безуспішні. Та зрештою на початку серпня Савур-Могила таки опинилася під нашим контролем. Утримувати її було вкрай важко. Російська артилерія постійно обстрілювала наші позиції. Серед українських вояків були втрати. Наші бійці запросили підкріплення. Віктор Муженко прийняв рішення відправити до них групу в складі 14-ти бійців. Командувати ними доручив мені.
«Я добровільно пішов на допомогу нашим оборонцям цієї висоти»
— Чому вибрали вас? Адже такою кількістю бійців міг керувати й молодший офіцер. Хто з вами вирушив на Савур-Могилу?
— Офіцерів тоді катастрофічно не вистачало. Ситуація була вкрай складною і загрозливою. Мене ніхто не примушував йти на Савур-Могилу. Рішення прийняв самостійно. Зі мною пішли також добровольці. До групи ввійшли вихідці з Криму і Донбасу, а також бійці з 51-ї бригади та 21-го батальйону. Нам удалося прорватися на неї і взяти під свій контроль спостережний пункт, розташований на самій вершині. Це дало нам змогу коригувати вогонь артилерії, яка наносила влучні удари по бандформуваннях. Окупанти несли відчутні втрати. Були розлючені. Ми опинилися під ворожим ураганним артилерійсько-мінометним вогнем. Розуміли: нам потрібне підкріплення. Я доповів командуванню, і мене почули. Згодом на допомогу прибула група бійців під командуванням полковника Петра Потєхіна. Разом з ним була група з кількох десятків добровольців-розвідників. Потєхін привіз із собою нову апаратуру зв’язку. Також до розвідників приєдналися артилерійські коректувальники. Це дало можливість здійснити ротацію. Починаючи з 20 серпня, ми опинилися у повному оточенні. Найближчий український підрозділ перебував за кілька десятків кілометрів від Савур-Могили.
«Нас накривали щільним артилерійським вогнем з території Росії»
— Чому українські підрозділи змушені були відступити?
— Вони змушені були це зробити. Надто нерівними виявилися наші сили у порівнянні з силами ворога. У ті дні на територію України вже зайшли кілька батальйонно-тактичних груп російської армії. На моїх очах починалася неоголошена Росією війна проти України. Всі, хто перебував тоді на Савур-Могилі, це розуміли.
— Ігорю Володимировичу, відомо, що Савур-Могилу та взагалі наші підрозділи російська артилерія обстрілювала з території Росії. До того ж у ЗМІ була інформації, що навіть курсанти-артилеристи РФ складали державні іспити.
— Що за гармаші обстрілювали наших військових — курсанти чи строковики — не скажу. Однак факт, що вогонь вівся з території країни-агресора, це дійно правда!
«Після взяття Савур-Могили ми розблокували пересування кількох наших бригад»
— Обороняючи висоту, загинуло чимало наших вояків. Чому Савур-Могила мала таке стратегічне значення для української армії?
— Її цінність полягала у самому розташуванні, адже вона перебуває у східній частині Донеччини на висоті 280 метрів й неподалік українсько-російського кордону. З її вершини проглядається територія радіусом 30–40 кілометрів. Це давало змогу контролювати пересування в цьому районі ворожих сил. Ба більше, звідти добре видно прилеглу до кордону з Росією територію. Тому поява там підрозділів російських військ теж не залишилася б непоміченою.
Спочатку висота перебувала під контролем російських найманців, які перетворили її на добре укріплений пункт. З нього вони спостерігали за пересуванням наших підрозділів та коригували обстріли. Після взяття Савур-Могили та наглядового посту російські артилеристи зуміли заблокувати всі пересування на дорогах й відрізати від постачання кілька наших бригад у секторі «Д». Тому їхнє виведення було можливим тільки в разі захоплення нами Савур-Могили.
— Савур-Могила була справжнісіньким пеклом. Пане генерале, що вам допомогло вистояти на висоті? Звідки черпали моральні та фізичні сили?
— У 2014-му подібних пекельних точок було чимало. Через них пройшли тисячі наших солдатів та офіцерів. Багатьом не судилося повернутись до рідних домівок. Усвідомлював, що й для мене Савур-Могила могла стати квитком в один кінець.
Що допомогло нам вистояти? Всі, від рядового до полковника, виконували накази, передавали інформацію про численні колони російських військ, які прибували в той район. І хоча за нашими координатами українська артилерія вже не могла завдавати ударів по противнику, інформація давала вищому командуванню змогу тверезо оцінювати ситуацію та приймати правильні рішення.
«Ми пройшли ворожими тилами близько 60 кілометрів»
— Кажуть, що підлеглі переконували вас у необхідності залишити висоту. Однак ви не прислухалися до їхніх порад…
— Людина в погонах керується не лише порадами підлеглих, а передусім наказами старших командирів, щоб успішно виконати бойове завдання. Крім цього, будь-який військовослужбовець, особливо командир, повинен пам’ятати не лише про власну безпеку, а й про своїх побратимів. Тоді саме від нас і залежала доля багатьох інших українських військових. Тому Савур-Могилу тримали до кінця…
— Коли отримали наказ відступити?
— Пізно ввечері 24 серпня 2014-го.
— Учасники тих подій розповідали, що в ніч з 24 на 25 серпня, коли почали залишати Савур-Могилу, всі були приречені на смерть, оскільки перебували у щільному оточенні.
— Досі не можу збагнути, як ми залишилися в живих. Дійсно, бійці 3-го полку спецпризначення, що проривалися на підкріплення, були розстріляні. Нам залишалося надіятись на самих себе та Всевишнього.
— Тоді вся навколишня територія кишіла не лише терористами, а й російськими військовиками. Як вам удалося пробитися до своїх?
— Ми пройшли ворожими тилами близько 60 кілометрів і потрапили у розташування наших військ під Многопіллям. Утім пощастило не всім: чимало хлопців опинилися у полоні, кількох поранених окупанти вбили. Загинув і Тимур Юлдашев. Я також зазнав важкого поранення. Як потім сказали лікарі, «несумісного з життям». Проте, дякувати Богові, вижив, провівши більше ніж рік у госпіталях. Лікарі витягли мене з того світу. Я безмежно вдячний їм.
— Сьогодні ви керуєте славетним військовим ліцеєм. Задоволені, що залишилися у Збройних Силах України? Ви особисто прийняли рішення продовжити службу?
— Так, особисто звернувся з проханням до тодішнього Міністра оборони Степана Полторака. Він пішов мені назустріч і призначив начальником Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Відчуваю, що Україна не кинула мене й тисячі таких, як і я, напризволяще. Знаю, що потрібен своїй країні, роблю все, щоб майбутня військова еліта виховувалася на справжніх цінностях і виростала готовою захищати Україну.
«У ліцеї імені Богуна має бути пам’ятник Богуну, а не російському воєначальнику»
— Ваші підлеглі офіцери кажуть, що прибравши з території ліцею пам’ятник російському генералісимусу Суворову, ви вже залишили свій слід в історії навчального закладу.
— (Усміхається). Не здогадуюся, хто так сказав, утім передайте тим людям слова вдячності. Насправді, цього надто мало, щоб тебе пам’ятали і говорили хороші слова. Головне, поліпшити навчальний процес, військово-патріотичне виховання ліцеїстів, які потім виберуть кар’єру військового. Це нині успішно робимо разом з командно-викладацьким складом.
Щодо пам’ятника Суворову… Не усвідомлюю, як могло таке трапитися, щоб на 28-му році існування незалежної України в елітному навчальному закладі для юнаків височів пам’ятник російському воєначальнику. Навіть коли на Cході тривала війна, його не прибирали. Парадоксально: ліцей носить ім’я славного козацького полковника Івана Богуна, а на території височить фігура Суворова.
— Хто буде на місці демонтованого Суворова?
— Сподіваюся, що в недалекому майбутньому на цьому місці постане пам’ятник Іванові Богуну — видатному синові і полководцю українського народу.
— Дякую за розмову!
