Успішну операцію провели бійці спецпідрозділу ГУР МОУ «Артан» спільно із суміжними підрозділами. Російські окупаційні війська ще з грудня минулого року…
Маленькому Микиті нині 5 рочків. Золотоволосий радісний хлопчик. Він безтурботно обіймається з мамою, міцно тримає її за руку дорогою до садочка і навіть не здогадується, що такої доброї матусі міг би вже ніколи не мати. Якщо б не біда. У кожного з них своя, але і багато в чому схожа.
Колись у Тетяни був інший, уже дорослий, син, а у Микити — інша мама. Ці двоє могли б ніколи не зустрітися, та їх поєднала доля.
Липень 2014-го. Тетяна поверталася з нічного чергування і не могла зрозуміти, чому її не полишає відчуття, що ось-ось додому має повернутися її син Артем. Він був десантником у складі 95-ї окремої аеромобільної бригади, підписав контракт після строкової служби. Одним із перших вирушив на Схід.
— Син до останнього не розповідав, що перебуває у районі бойових дій, заспокоював, що далеко від небезпеки і обіцяв скоро приїхати у відпустку, — розповідає Тетяна Стриженко.
Аж раптом пролунав дзвінок: «Ваш син загинув під час виконання бойового завдання у районі Лисичанська».
У жінки земля вислизнула з-під ніг. Її 20-річний єдиний син загинув майже там, де народився.
— Так вийшло, що 13 років тому ми переїхали з Луганщини до Житомира. Шукали для дитини кращого життя. Хто ж тоді знав, що там, де народився, Артем зустріне свою смерть, — говорить крізь сльози мати.
Та чому її син поїхав захищати Схід України жінка добре розуміє. Майже все своє дитинство Артем провів у Сватовому. Там пішов до школи, там у бабусі і дідуся проводив кожне літо навіть після переїзду до Житомира. Там разом із дідусем майстрував техніку, дуже пишався, що зробив справжній механізований трактор, щоб було легше обробляти поле. Там уперше закохався і вперше поцілував дівчину.
21 липня 2014 року, захищаючи рідну землю у складі штурмової групи зі знищення бойовиків, під час виконання бойового завдання солдат Артем Стриженко загинув під Лисичанськом Луганської області, так і не зустрівши свій 21-й день народження.
— Нам не сказали, як загинув Артем. Загальні фрази: під час виконання бойового завдання. Вже на похороні хлопці розповідали, що йому в спину вистрілив бойовик, підло підкравшись ззаду. Казали, що помстилися за Артема, та хіба нам від того легше? — каже мати.
Її син повернувся додому, як і передчувало її серце, але не так, як їй мріялося.
— Коли ми отримали речі нашого сина після його загибелі, в рюкзаку я знайшла прапор України. Цей прапор йому подарував товариш. Артем мріяв зібрати на ньому підписи всіх своїх побратимів. Але не встиг. Цей прапор я передала школі, в якій він навчався, щоб для майбутніх поколінь збереглася пам’ять про Артема і стала зрозумілішою ціна, якою досягається незалежність нашої країни, — розповідає Тетяна Олегівна.
Артем Стриженко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Утративши єдиного сина, Тетяна з чоловіком довгих три роки не тямилися від горя.
— Коли наш Артемко був живий, ми були дуже щасливі, але не цінували цього. Постійно кудись поспішали. Цінність життя зрозуміли вже після загибелі сина, але який у тому житті сенс? — каже Тетяна.
Думали народити ще одну дитину, та вирок лікарів завдав неочікуваного удару. Саме тоді, блукаючи лікарняними кабінетами, згорьоване подружжя дізналося про нелегку долю маленького хлопчика, якого спіткала біда.
Микиткина мама померла, коли йому ледве виповнилося 4 рочки. Маленький беззахисний хлопчик опинився сам на сам зі своїм горем, бо ні татка, ні найближчих родичів не мав. Соціальні працівники саме обирали для нього сиротинець…
Нині Микиткині найрідніші люди — Тетяна та Олег Стриженки. Він лагідно називає їх мама і татко, радісно обіймає, розглядає фотографії свого старшого братика Артема, знає: той був дуже сильний і сміливий, захищав батьків від поганих людей, а тепер він живе на Небі і звідти оберігає їх усіх. Нині для свого братика малюк чи не щотижня разом із батьками приносить найкращі квіти і не розуміє, чому той вже ніколи не повернеться.
Колись Тетяна розкаже Микиті, що разом із братиком на Небі живе і його перша мама, яку малюк уже майже не пам’ятає. Разом із сином вони відшукають її могилу і принесуть найгарніші квіти. Поки що жінка не засмучує малюка розповідями про це, даруючи йому щасливе, необтяжене горем дитинство.
Нині ці двоє, чекаючи татка-дальнобійника з рейсу, прогулюються парком, обидва золотоволосі, веселі, і, на перший погляд, безтурботні. Для перехожих вони звичайнісінькі мама з сином. Лише дехто помічає, що, на відміну від інших, вони ніколи не поспішають, насолоджуються кожною хвилиною разом, хоч би як кудись спізнювалися. Мабуть, тому що обоє добре знають ціну життя. Тож головне для них — встигати жити.
