Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
2014 рік. Молода родина Грушків з надією дивиться в майбутнє. Роман обіймає гарну посаду в лісництві на Вінниччині. Статний, освічений, працьовитий, товариський, гордість батьків. Його красуня-дружина Марта доглядає дворічну Настусю – татове сонечко. Молоде подружжя планує взяти на виплат житло, аби жити окремо від батьків. Але невдовзі розпочинається війна…
– Питання, щоб Роман пішов добровольцем за перших хвиль мобілізації не поставало, була маленька донечка, та й направду дуже швидко розгорталися події, – розповідає Марта Грушко. – Коли ж під час третьої хвилі надійшла повістка, у нього не було жодної думки, щоб «відкосити». Роман взагалі завжди був правильним, ніколи не від чого і не від кого не ховався. Навіть обіймаючи керівну посаду, не цурався простої фізичної роботи. Це його батьки таким виховали.
Тож батько, сам колишній військовослужбовець, а тепер викладач «Захисту Вітчизни», підтримав сина. Буквально за два-три дні Роман Грушко зібрав речі, попрощався із родиною та в серпні 2014-го вирушив до 30-ї окремої механізованої бригади у Новограді-Волинському.
– Ми навіть не встигли оговтатися і зрозуміти до кінця, що Рома їде воювати, – на очах у Марти починають з’являтися сльози, проте дуже швидко ця тендітна молода жінка бере себе в руки, адже поруч бігає усміхнена Настуня. – Збирали йому речі ледь не в телефонному режимі, поки він їхав додому з роботи.
І почалося для родини зовсім інше життя. Марта вийшла на роботу ще до завершення декретної відпустки, Настусю віддали в садочок. А старший солдат Роман Грушко після навчання в ППД вирушив на передову, де воював у складі розвідувального взводу на посаді оператора-навідника БМП.
– Для мене то був страшний період. Я весь час хвилювалася за Рому. Важко було і фізично, адже садочка в нашому селі немає, тож доводилося везти маленьку Настю до райцентру, а потім ще діставатися до роботи у сусіднє село. Чоловіка бачила лише єдиний раз: він приїжджав на два дні ще тоді, коли навчався у Новограді-Волинському.
А одного дня Липовець, селище, де жили батьки Романа, замовкло. До родини Грушків почали телефонувати друзі і питати, чи все в них гаразд. Лише за кілька днів тато Романа на чергові розпитування змусив друзів розповісти, що це за цікавість. І дізнався, що вже кілька днів селищем ходять чутки, що його сина більше немає.
– День, коли прийшов військком із чорною звісткою, пам’ятаю погано, – пригадує далі жінка. – Стоять чужі люди на подвір’ї. Я всім тілом відчула, що новини нехороші.
«У районі міста Дебальцеве Донецької області під час танкового обстрілу старший солдат Роман Грушко, виконуючи бойове завдання, зазнав травми, несумісної з життям». Сухі рядки документів, які для цілої родини, наче обірвали життя. Після загибелі Романа вони ніби відгородилися від світу, закрились у своєму горі та в своєму домі. Марта подовжила відпустку по догляду за дитиною. Настуся півроку взагалі ні з ким не хотіла спілкуватися. Якийсь час мати із донькою жили в батьків Роми. Як згадує Марта, вони допомогли один одному переживати нестерпне горе та невимовний біль.
– Настуся дуже нас рятувала, ганяла по хаті, не давала нашому відчаю брати гору. Її дитячий сміх і жага до життя нас буквально лікували.
Тут до нашої розмови долучається семирічна Настуся. Показує коліна у синцях та подряпинах – результат літнього відпочинку. Вона вже другокласниця. Їй подобається ходити до школи і вивчати математику. А ще дівчинка танцює та відвідує заняття з акробатики. Мріє стати педіатром.
– А може, не педіатром, а тренером з катання на роликах. У мене є і самокат, і ролики, і велосипед. Гадаю, з мене буде гарний тренер. Хоча, – задумується дівчинка, – може, і фотографом стану. У мене це теж непогано виходить – маму фотографувати. А ще мрію стрибнути із парашутом, вмію смажити яєчню, допомагаю мамі нарізати салат, прибирати в хаті і захищаю нашого кота від павуків.
На запитання про татка, Настуся із гордістю відповідає:
– Мій татко – герой. Він загинув на війні. Але він завжди спостерігає за нами з мамою з неба і радіє всім нашим успіхам. Я не хочу його засмучувати і буду найкращою дівчинкою.
Наразі Настя з мамою готуються до нового навчального року. Вже приготували вишиванку на перший дзвоник.
– Якихось проблем із підготовкою до школи не маємо, – завершує розмову Марта.
– Вінницька міська влада щороку виділяє певну суму, на яку можна придбати шкільну форму, вишиванку, блузи чи ще якийсь одяг у визначеному магазині. Вінницька обласна адміністрація допомагає з канцелярією. Одна із приватних фірм міста на 1 вересня подарувала Настусі, як і іншим школярикам, рюкзак зі всім необхідним приладдям. Допомагають і ветеранські спілки. Ми дуже всім вдячні за допомогу, за те, що не залишають нас сам на сам із проблемами.
