З першого дня війни українці шукають відповіді на запитання, над якими ніколи не замислювалися раніше. Що робити? Як захиститися? Як…
Лише одного місяця не вистачило медичній сестрі Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону сержанту Ірині Стеблюк, аби «дотягнути» до двох років на передовій. Нині Ірина – постова медична сестра в одній із клінік ВМКЦ ЦР. А чотири роки тому, у день свого народження, ця тендітна дівчина, яка працювала медичною сестрою в цивільній лікарні Вінниці, була зарахована до лав Збройних Сил України, уклавши контракт із 59-им мобільним госпіталем.
– Я практично одразу після призову поїхала в район проведення АТО. Сватове, Новоайдар, Щастя. Працювала майже скрізь, де дислокувався наш госпіталь. Було незвично, трохи лячно, навіть попри те, що до того я мала значний досвід роботи в операційній. Незвичною, звісно, була сама обстановка. Чесно скажу, руки інколи трусилися, деколи виникала розгубленість, особливо у перші дні. У Новоайдарі були чутні вибухи, але, на щастя, на той момент великої небезпеки не було. Допомагали справлятися люди, з якими я працювала. І лікарі, і медсестри, і санітарочки — усі високопрофесійні, вмотивовані, чуйні. Я вдячна долі за те, що звела мене з такими чудовими людьми. Із ними було не страшно. До цих пір майже зі всіма спілкуюсь, з багатьма працюю.
Найдовша операція під час ротації Ірини Стеблюк тривала майже 12 годин: із 18:00 до 6:00. Проте втома не відчувалася зовсім. Ірина надзвичайно щаслива, що допомогла врятувати життя.
– Це дійсно щастя, коли бачиш, як встають хлопці після важких поранень, як вони відновлюються, – продовжує дівчина. – І ти розумієш, що в цьому є часточка і твоєї роботи, і твоєї душі. Я не вважаю, що робила щось геройське. Справжні Герої – це ті хлопці, які стояли на передовій. І наші лікарі – теж великі Герої, які стільки життів повернули майже з того світу. А я лише допомагала їм.
А ще дівчина відзначає і приємні моменти, які врізаються у пам’ять на все життя. Такою подією для Ірини став оберемок яскраво-червоних троянд.
– У відділенні хірургії, буквально забігши туди з операційної на пару хвилин, розговорилась якось із одним із пацієнтів, – ділиться Ірина Стеблюк, – він розповів про свою родину. І так час від часу бачились та перемовлялись із ним кількома словами. І одного разу, а це вже була пізня осінь, холодно, я робила звіт. І тут мене терміново викликають, я біжу в приймальне відділення. Бачу на вулиці машину, це побратими приїхали за тим хлопцем. А він каже: «Іро, я вам такий вдячний за підтримку» і дістає з-за спини величезний оберемок троянд. Я запам’ятаю це на все життя. Там ця дяка була настільки щирою, що завжди хотілось зробити щось більше того, що ти можеш, для наших хлопців. Таке людське ставлення додає непереможних сил.
