Медика Анну Ільющенкову, позивний «Мурка», багато хто знає особисто, адже вона – єдина на Одещині жінка, яка, захищаючи країну, пораненою потрапила в полон. На її рахунку – десятки життів військовослужбовців під час боїв за Іловайськ. Крім того, вона стала героїнею фільму «Незламні», який презентували не лише в Україні, а й за кордоном.
Завжди життєрадісна «Мурка», цього дня за усмішкою ховала страшні спогади і лише неслухняні сльози виказували той пекучий біль, з яким вона живе ось уже 5 років.
– Зранку, ледь прокинувшись, я зрозуміла, що пам’ятаю все, мов це трапилося вчора, – розповідає Анна. – Перед очима один за одним виникають перші поранені бійці, які померли в мене на руках, як горіли машини разом з бійцями, як їх розстрілювали російські танки, гранатомети й кулемети… Пам’ятаю, як переді мною підірвався автобус, в якому заживо згоріли наші хлопці. Ми дивом встигли проскочити. Я тоді і не помітила, що мене зачепило,
Про своєї поранення медик говорить знехотя, відмахуючись, що все не так і страшно, але поранення Аня дістала майже несумісні з життям: розірвані ноги, розтрощений хребет, осколочні поранення в живіт, легені, руки. Загалом під час виходу в колоні «Мурка» зазнала 6 поранень. То непритомніючи, то приходячи до тями, долаючи біль у кожній клітинці тіла, жінка зрозуміла, що потрапила в полон… Її п’ять днів тримали в ямі з іншими полоненими, забинтували без кровоспинних і знеболювальних. Але вона наперекір всьому вижила.
– Тоді в Іловайську все відбувалося надто швидко. Не було часу навіть на страх. Лише згодом усвідомила: те, що вижила – диво, – каже Анна. – Так, з того часу минуло п’ять років, але страшні спогади не тьмяніють і час не лікує. Хоча сьогодні я хочу плакати на самоті, проте розумію, ми мусимо говорити про те, що сталося. Й заради тих, хто не повернувся, й заради тих, хто разом зі мною цього вечора плакатиме на самоті.
