Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
Слухаючи доповідь командира 72-ї окремої механізованої бригади про обстановку в смузі оборони Чорних Запорожців, очільник мобільної групи Міноборони генерал-майор Василь Мартинюк одразу звернув увагу на дві особливі ділянки. Бо деякі з підрозділів цієї частини розташовані чи не впритул до шанців бойовиків. І, за словами полковника Артема Богомолова, неабияк успішно тримають супостата у, так би мовити, трепетному стані.
Окрім нагородження вояків напередодні свята, група мала цілу низку інших завдань. Зокрема вивчення організації надійності системи оборони підрозділів та інженерного обладнання позицій. Рішення керівника – нагородження відбуватиметься на «нулях».
Колись тут було невеличке село…
…Комбат на бойовій мапі починає доповідати генералу про свої дії в районі оборони батальйону. Василь Дмитрович уже за хвилину звертає його увагу на явно проблемну площину. Комбат погоджується: ризики є, втім до часу ділянку контролюють сили й засоби бригади. Але справді тимчасово. Вислухавши і комбрига, генерал наказує – в путь.
Підібратися ближче до обраного взводного опорного пункту на кількох авто було б майже самогубством. Тому полковник Богомолов обирає «найтихіший» і надійний позашляховик. Одягаємось у броню, рушаємо.
…Колись тут було невеличке село. Нині – непролазні хащі, за якими не помітні навіть уцілілі хатинки. Та й пересічений рельєф місцевості ще той – чорт ногу зломить. Із сотню метрів ідемо вздовж залишків вулиці, потім – лісосмугою. Й нарешті після страшенної спеки опиняємося у прохолоді глибочезних сполучних окопів. За деякий час натрапляємо на укріплення, де хлопці облаштували кухню.
На натягнутому як струна ланцюгу на нас насторожено дивиться мисливський куртцхар. Пес дивиться мовчазно – навчений, мабуть. А попереджений про появу когось зі старших командирів і все ж напружений вартовий, впізнавши комбрига, розквітає в радісній усмішці.
– Що готуєш, братику?
– Червоний борщ. А вам, пане командире, туди.
– Та знаю…
Довгенько прямуючи вручну викопаними у людський зріст і вище окопами, дивуюся проробленій титанічній роботі бійців. Зверху вони прикриті незайманою рослинністю і щільним лісом. Виявити їх із повітря просто зась.
Бойовики й насправді уявлення не мають, де зачаїлися наші хлопці, які будь-якої миті здатні влаштувати їм справжнісіньке пекло…
У тридцяти шести кроках від ворога
В одному з бліндажів комбригу доповідає про ситуацію командир взводу старший сержант Віктор:
– Вісім неприцільних обстрілів зі стрілецької зброї. Ще одне: вчора в орків була зарплатня. Напилися як свині браги. Верещали, буцімто нам незабаром прийде амінь. Яка до них звідси відстань? Та, метрів зо півсотні. А від дозорного спостерігача – тридцять шість. Ні-ні, підібратись до нас вони не в змозі, хоча і знають, буцімто ми казна-де поряд. Ми тут усе нашпигували тактичними й технічними несподіванками. Сунуться – тоді їм небо із макове зернятко здасться. Ще й побачити нас орки не здатні, тільки почути. А ми всі до одного – «німі!», – сміється.
Візит комбрига для чоловіків не дивина. Однак, коли відрекомендовується Василь Дмитрович, їхні обличчя недовірливо витягуються. Бо ж воюють не перший рік. А он солдат Ігор ще й у полоні побував. Усіляке бачили. Та щоб «цілий генерал» та прибув до орків під ніс, щоб тільки їх поздоровити і нагородити?!
«Ми тут усе нашпигували тактичними й технічними несподіванками. Сунуться – тоді їм небо із макове зернятко здасться»
– Взводний, покажи руки! Нема годинника? Нема… Миколо Миколайовичу, оголосіть, будь ласка, наказ Міністра оборони України.
Взводному Віктору – годинник. Солдатам Станіславу та Ігорю – міністерські відзнаки. Всім іншим – батьківська й братерська подяки за мужність, відчайдушність і титанічну бойову роботу.
Обходимо позиції, оглядаємо прихований бойовий дозор у тих самих тридцяти шести кроках від ворога. Згодом повертаємося тими ж сполучними окопами до авто.
На половині шляху чуємо «приліт». Судячи з того, що звуки пострілу і вибуху майже злилися в один, били зблизька й із ручного гранатомета. А виходячи з характеру вибуху, замість стандартних осколкових чи кумулятивних снарядів постріл із РПГ-7 спорядили міною 82-го калібру. Теж мені дивина…
Проте цей постріл нас щиро потішив: вибух відбувся від відвідуваних позицій десь аж у чорта за пазухою. Тобто бойовики й насправді уявлення не мають, де зачаїлися наші хлопці, які будь-якої миті здатні влаштувати їм справжнісіньке пекло…
Картка вогню на позиції – немов мистецький витвір. Чорні Запорожці – художники не тільки в бою…
Уже під вечір група генерал-майора Мартинюка нагороджувала військовослужбовців і перевіряла взводні опорні пункти іншого батальйону. Мінімальні відстані до противника тут були в середньому чотириста метрів.
Організацію оборони керівник групи визнав грамотною, відмітивши високу професійність комбата. Капітан Роман Д. закінчив Академію сухопутних військ у 2014-му вже під час війни. І за цей час виріс від взводного до командира батальйону.
Усіх уразив один з бороданів – солдат Володимир. На вимогу комбрига показати йому картку вогню, той пред’явив… художньо виконаний малюнок. Одначе це була справжня, легко читана і грамотна картка вогню на позиції. Виявляється, Чорні Запорожці – художники не тільки в бою…
