Таку комплексну підтримку родинам, що наразі не знають куди звернутися, буде надавати Регіональний центр соціального супроводу, створення якого започатковано у Збройних Силах. Про…
Наближається 29 серпня. Дата, коли під Іловайськом загинули 223 українських воїна. День, коли Україна зазнала найбільших утрат із початку війни. АрміяInform мала змогу поспілкуватися з одним із учасників боїв під Іловайськом Юрієм Бурляєм – тоді офіцером батальйону міліції особливого призначення Головного управління МВС у Київській області.
Тож маємо змогу подивитись на події п’ятирічної давнини його очима.
В ефірі прозвучало: «Колоною виходимо, як домовлялись, якщо треба, прориваємося з боєм»
– Плановий вихід із оточення почався ще 28 серпня. Спочатку наше керівництво казало, що виходитимемо своїм маршрутом. Потім надійшла команда, що рушаємо всі разом (Добровольчі підрозділи та ЗСУ. – Ред.). Планувався вихід на початку доби 29 серпня. Перенесли на ранок. І десь о 5:00 ми покинули залізничне депо в Іловайську, оборону якого тримали. Там стояв батальйон «Херсон», і ми – батальйон «Миротворець». Почали висуватися на виїзд із міста. Були там ще батальйони «Дніпро», «Донбас» та частини інших підрозділів МВС. На околицях, у передмісті стояла 51-ша бригада ЗСУ, яка тримала оборону на своїх позиціях, – згадує офіцер.
За його словами, було дві колони, що чекали наказу на вихід. От довели: є домовленість про «зелений коридор».
– Поки стояли у вервечці техніки, я чув, бо був в одній машині з командиром батальйону, в радіоефірі пройшла інформація, що росіяни хочуть, аби ми склали зброю, залишили бойову техніку й виходили. Генерал Хомчак на той момент тримав зв’язок з переговірником, який домовлявся з росіянами і сказав, що умови неприйнятні – виходитимемо, як було обумовлено з самого початку. Після цього по нам почав пристрілюватися міномет. В ефірі прозвучало від Хомчака, що колоною виходимо, як домовлялись, якщо треба – прориваємося з боєм. І ми рушили.
Вони нас фактично запустили в пастку
Юрій згадує, що вони бачили російських військових, які навіть махали їм руками.
– Танкісти російські, пам’ятаю, нам махали… Виявляється, це була перша лінія оточення. Усього їх було три. Вони нас фактично запустили в пастку, для того, щоб зрозуміти довжину колони. Пропустили її, і коли, я так розумію, остання машина дійшла до першої лінії оточення, тоді вже дали команду на знищення… По іншому краю поля йшла друга колона, над якою стали помітні розриви. Ми зрозуміли: їх уже почали обстрілювати явно не зі стрілецької зброї. Тоді наш командир Андрій Тетерук сказав водію «Вперед». І під прикриттям БМП ми пішли на прорив. Нас почали обстрілювати з автоматичної зброї. Хвалити Бога, пересуватися пощастило на броньованому джипі «Шевроле Тахо», що мав шостий клас захисту. Кулі «цокали» по ньому. Потім уже з АГС почали влучати. Усього – близько 200 попадань зі стрілецької зброї і щонайменше – 20 гранат із АГС. Але машина суттєво не постраждала. І коли вже по нам із ПТКРа попали, тоді авто зупинилось.
За словами офіцера, всі, хто перебував усередині, вийшли і побачили, що заднє колесо було розідране «в лахміття». Переднє – шипіло, немов «спускаючи дух».
– Під’їхало два мікроавтобуси броньовані. В одному був командир батальйону «Дніпро» Юрій Береза, в іншому – генерал-лейтенант Руслан Хомчак. Вони нас посадили в один із мікроавтобусів. Ми продовжили рух, поки не зупинились у посадці. І потім уже три доби від 29 до 31 серпня пішки пробиралися полями, в основному вночі, до Комсомольська.
Вівчарка-оберіг
– Коли машину підбили, то загубився наш побратим Олексій Горай. Позивний «Змій». Він ускочив у наступний автобус. На краю якогось села вони прийняли бій. Олексій зазнав двох поранень. Одну рану встиг забинтувати, але другу вже не було чим. І він там загинув. Його місцеві мешканці поховали. А організація «Чорний тюльпан» знайшла тіло й привезла на нашу територію. Поховали героя на Житомирщині.
Офіцер розповідає, що запам’ятався «дебютний» бій у перший день перебування в Іловайську.
– Біля дитячого садка – розташування батальйону «Дніпро-1», куди ми приїхали з комбатом – нашу машину обстріляли. Пробили колесо. Я його замінював, а хлопці прикривали. Сказали одразу: поклади автомат, бо якщо не поміняєш колесо, ми звідти не виберемося. Дуже вразило, наскільки психологічно важко відпустити зброю й почати щось робити.
Згадує Юрій Бурляй і 30 серпня, коли дісталися посадки, випаленої «Градами».
– У ній переховувалися. Поруч і чеченці їздили, і техніка російська. І от тоді до нас підійшов собака. Вівчарка. Спершу був переляк, що він зараз гавкне і – все. Нас викриють. Я до нього, кажу: «Тихо, тихо». Пес подивився й, мабуть, щось зрозумів. Кудлатий підійшов та тихенько ліг. І за весь день жодного звуку не видав. Увечері знову рушили, мали перейти річку, і тоді собака десь відстав. Було шкода. Бо пам’ятаю, коли йому на лапу хтось наступив, він заскавчав, але так зовсім несміливо. Тобто, позначив: мовляв, дивіться, я тут! Але псячого вереску не було… Не знаю, може цей собака був знаком чи оберегом нашим. Словом, теплі спогади про нього лишилися.
Офіцер зазначає, що всі хлопці, які брали участь у виході з оточення, заслуговують на повагу.
– У нас у підрозділі 10 хлопців загинули під час виходу з Іловайська. Більше сорока поранених. Були й ті, хто потрапив у полон. Але їх практично одразу відпустили – допоміг «Червоний Хрест». Двоє в полоні були достатньо довго, але до кінця року повернулись і вони, – сказав на завершення розмови майор Юрій Бурляй, який зараз є військовим комісаром Миронівського РВК Київської області.
Фото – з особистого архіву Юрія Бурляя
