У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Наближається 29 серпня. Дата, коли під Іловайськом загинули 223 українських воїна. День, коли Україна зазнала найбільших утрат із початку війни. АрміяInform мала змогу поспілкуватися з одним із учасників боїв під Іловайськом Юрієм Бурляєм – тоді офіцером батальйону міліції особливого призначення Головного управління МВС у Київській області.
Тож маємо змогу подивитись на події п’ятирічної давнини його очима.
В ефірі прозвучало: «Колоною виходимо, як домовлялись, якщо треба, прориваємося з боєм»
– Плановий вихід із оточення почався ще 28 серпня. Спочатку наше керівництво казало, що виходитимемо своїм маршрутом. Потім надійшла команда, що рушаємо всі разом (Добровольчі підрозділи та ЗСУ. – Ред.). Планувався вихід на початку доби 29 серпня. Перенесли на ранок. І десь о 5:00 ми покинули залізничне депо в Іловайську, оборону якого тримали. Там стояв батальйон «Херсон», і ми – батальйон «Миротворець». Почали висуватися на виїзд із міста. Були там ще батальйони «Дніпро», «Донбас» та частини інших підрозділів МВС. На околицях, у передмісті стояла 51-ша бригада ЗСУ, яка тримала оборону на своїх позиціях, – згадує офіцер.
За його словами, було дві колони, що чекали наказу на вихід. От довели: є домовленість про «зелений коридор».
– Поки стояли у вервечці техніки, я чув, бо був в одній машині з командиром батальйону, в радіоефірі пройшла інформація, що росіяни хочуть, аби ми склали зброю, залишили бойову техніку й виходили. Генерал Хомчак на той момент тримав зв’язок з переговірником, який домовлявся з росіянами і сказав, що умови неприйнятні – виходитимемо, як було обумовлено з самого початку. Після цього по нам почав пристрілюватися міномет. В ефірі прозвучало від Хомчака, що колоною виходимо, як домовлялись, якщо треба – прориваємося з боєм. І ми рушили.
Вони нас фактично запустили в пастку
Юрій згадує, що вони бачили російських військових, які навіть махали їм руками.
– Танкісти російські, пам’ятаю, нам махали… Виявляється, це була перша лінія оточення. Усього їх було три. Вони нас фактично запустили в пастку, для того, щоб зрозуміти довжину колони. Пропустили її, і коли, я так розумію, остання машина дійшла до першої лінії оточення, тоді вже дали команду на знищення… По іншому краю поля йшла друга колона, над якою стали помітні розриви. Ми зрозуміли: їх уже почали обстрілювати явно не зі стрілецької зброї. Тоді наш командир Андрій Тетерук сказав водію «Вперед». І під прикриттям БМП ми пішли на прорив. Нас почали обстрілювати з автоматичної зброї. Хвалити Бога, пересуватися пощастило на броньованому джипі «Шевроле Тахо», що мав шостий клас захисту. Кулі «цокали» по ньому. Потім уже з АГС почали влучати. Усього – близько 200 попадань зі стрілецької зброї і щонайменше – 20 гранат із АГС. Але машина суттєво не постраждала. І коли вже по нам із ПТКРа попали, тоді авто зупинилось.
За словами офіцера, всі, хто перебував усередині, вийшли і побачили, що заднє колесо було розідране «в лахміття». Переднє – шипіло, немов «спускаючи дух».
– Під’їхало два мікроавтобуси броньовані. В одному був командир батальйону «Дніпро» Юрій Береза, в іншому – генерал-лейтенант Руслан Хомчак. Вони нас посадили в один із мікроавтобусів. Ми продовжили рух, поки не зупинились у посадці. І потім уже три доби від 29 до 31 серпня пішки пробиралися полями, в основному вночі, до Комсомольська.
Вівчарка-оберіг
– Коли машину підбили, то загубився наш побратим Олексій Горай. Позивний «Змій». Він ускочив у наступний автобус. На краю якогось села вони прийняли бій. Олексій зазнав двох поранень. Одну рану встиг забинтувати, але другу вже не було чим. І він там загинув. Його місцеві мешканці поховали. А організація «Чорний тюльпан» знайшла тіло й привезла на нашу територію. Поховали героя на Житомирщині.
Офіцер розповідає, що запам’ятався «дебютний» бій у перший день перебування в Іловайську.
– Біля дитячого садка – розташування батальйону «Дніпро-1», куди ми приїхали з комбатом – нашу машину обстріляли. Пробили колесо. Я його замінював, а хлопці прикривали. Сказали одразу: поклади автомат, бо якщо не поміняєш колесо, ми звідти не виберемося. Дуже вразило, наскільки психологічно важко відпустити зброю й почати щось робити.
Згадує Юрій Бурляй і 30 серпня, коли дісталися посадки, випаленої «Градами».
– У ній переховувалися. Поруч і чеченці їздили, і техніка російська. І от тоді до нас підійшов собака. Вівчарка. Спершу був переляк, що він зараз гавкне і – все. Нас викриють. Я до нього, кажу: «Тихо, тихо». Пес подивився й, мабуть, щось зрозумів. Кудлатий підійшов та тихенько ліг. І за весь день жодного звуку не видав. Увечері знову рушили, мали перейти річку, і тоді собака десь відстав. Було шкода. Бо пам’ятаю, коли йому на лапу хтось наступив, він заскавчав, але так зовсім несміливо. Тобто, позначив: мовляв, дивіться, я тут! Але псячого вереску не було… Не знаю, може цей собака був знаком чи оберегом нашим. Словом, теплі спогади про нього лишилися.
Офіцер зазначає, що всі хлопці, які брали участь у виході з оточення, заслуговують на повагу.
– У нас у підрозділі 10 хлопців загинули під час виходу з Іловайська. Більше сорока поранених. Були й ті, хто потрапив у полон. Але їх практично одразу відпустили – допоміг «Червоний Хрест». Двоє в полоні були достатньо довго, але до кінця року повернулись і вони, – сказав на завершення розмови майор Юрій Бурляй, який зараз є військовим комісаром Миронівського РВК Київської області.
Фото – з особистого архіву Юрія Бурляя
