Сьогодні перемогу визначає не лише кількість особового складу чи техніки. Вирішальними стають швидкість передачі інформації, стійкість зв’язку, захищеність даних, ефективність…
У Національній філармонії України відбулося ювілейне нагородження найкращих медиків країни «Орденом Святого Пантелеймона». Своєрідним медичним «Оскаром» за професіоналізм і милосердя у номінації «Найкращий медичний працівник» цього разу нагородили й операційну сестру операційного блоку Клініки абдомінальної та невідкладної хірургії Військово-медичного клінічного центру Південного регіону Інну Моргун.
Зустрітися із цією тендітною жіночкою для інтерв’ю, як з’ясувалося, стало великою проблемою. Щільний графік операцій і перев’язок не залишає їй навіть кількох хвилин для перепочинку.
Проте, на превеликий жаль, як сама Інна, так і її колеги — операційні сестри, майже всі здебільшого залишаються в тіні лікарів. Хоча зазвичай вони першими заходять в операційну, ще до приходу хірургів, та останніми йдуть звідти. При цьому ще й встигають підготувати операційний блок до операції на наступний день.
Про свою нелегку професію Інна мріяла ще з дитинства. Був у цих мріях білий халат, лікарняні коридори та люди, яким вона зможе допомогти.
— У мене завжди було бажання надавати допомогу хворим. Я з раннього дитинства гралася з ляльками в лікарню, в лікарів і пацієнтів. І мені це подобалося, — згадує, накладаючи хворому дідусеві на підребер’я бинти, Інна.
Закінчивши 1998 року Одеське базове медичне училище морського флоту за спеціальностями «Сестринська та фельдшерська справа», дівчина відразу працевлаштувалася у Військовий госпіталь одеського гарнізону. Саме тут у неї з’явилася ще одна мрія — стати операційною медичною сестрою.
Щоб освоїти новий фах, Інна щодня годинами вчилася, не виходячи з операційної, аж поки не довела собі та всім навколо, що за операційним столом вона людина надійна та невипадкова. І це дуже важливо, тому що зазвичай лікарі оцінюють медичних сестер за багатьма дрібницями. З висококласною сестричкою й працювати набагато приємніше. Їй і казати нічого не потрібно. Вона сама знає про хід операції. Лікарю залишається просто мовчки простягнути руку, а вона вже знає, який інструмент треба подати.
— Досвідчена медична сестра — дуже велика знахідка для хірурга-практика. Мені як військовому хірургу довелося побувати в різних куточках світу. Я працював із багатьма медичними бригадами та медичними сестрами. Серед них були добрі, були нормальні та звичайні, але Інна, на відміну від них усіх, дуже-дуже професійна. Мені за все життя не зустрічалося жодної медичної сестри такого високого класу. Я задоволений, що доля звела мене з нею. І так сталося, що всі важкі, багатогодинні та об’ємні операції я завжди намагався роботи разом із нею, — розповідає відомий одеський хірург, професор, доктор медичних наук Михайло Каштальян.
До речі, сам Михайло Каштальян теж пройшов важкий шлях від начальника відділення маленького госпіталю до провідного хірурга Військово-медичного клінічного центру Південного регіону. За 40 років роботи Михайло Арсенійович зробив десятки тисяч операцій. А два роки тому його було визнано найкращим лікарем України у сфері хірургії та теж нагороджено «Орденом Святого Пантелеймона».
Справжні випробування для медиків Одеського військового госпіталю почались у квітні 2014 року з початком російської агресії. Тоді через масове надходження поранених зі сходу всьому медичному персоналу доводилося працювати майже цілодобово.
Інна Василівна була однією з перших, хто надавав допомогу пораненим бійцям. Робота військових медиків здебільшого трималася на ентузіазмі та особистій відповідальності. Хірургічні бригади збиралися без попереджень і дзвінків. А операційні блоки госпіталю нагадували лінію фронту, де воювали за життя і перемагали. Та від медичних сестер бійці завжди очікували не лише маніпуляцій за спеціальністю, а й найголовнішого — співчуття.
— У пам’яті закарбувався один випадок, і це відбувалося на тлі найзапекліших боїв, коли кількість поранених перебільшувала майже всі показники, коли борти зі сходу до Одеси прибували щодня, а реанімаційне відділення було переповнено. Я підбігла до найближчого стола, де лежав хлопець на вигляд 22-23 роки. У нього вже не було половини ноги, але він схопився за мою руку та зі сльозами на очах просив у жодному разі не відрізати йому ногу. Він хотів бігати, стрибати та танцювати, а мені ж залишалося, ледь стримуючи сльози, кивати головою, підбадьорювати та втішати його, — згадує пані Інна.
Жінка зізналася, що для неї улюблена робота — це все життя, і вона в будь-який час готова допомагати пацієнтам. А ще кажуть, що справжні професіонали завжди залишаються вірними своїм принципам. Ідеться і про робочий час, і про відпочинок.
Саме тому в неї є робота після роботи. Телефон Інни Василівни знають майже всі одинокі пенсіонери її району. Жінка регулярно допомагає літнім людям, що опинилися у скрутному становищі. Коли закінчується робочий день, вона поспішає до своїх підопічних, ставить крапельниці, перев’язує рани та видаляє нагноєння. І цей порятунок людей Інна вважає не навантаженням, а своїм головним обов’язком.
— У цю роботу треба бути закоханим усім серцем. І тоді все у вас вийде, на все вистачить сил і енергії, — усміхається операційна сестра Інна Моргун. — У мене ж особисто цього вистачає. Я ж паралельно з роботою ще навчаюся заочно в Одеському національному університеті на факультеті біомедичних технологій. Та ще й вечорами з п’ятнадцятирічною донькою вивчаю англійську та німецьку мови.
Інна зізнається, що ніколи не шкодувала про свій вибір. Але коли йде у відпустку, вже за кілька днів сумує за роботою.
