У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Страшний серпень 2014-го
…Батько брудними від багнюки руками піднімає слухавку.
– Давайте швидше, бо доведеться чекати під моргом до ранку…
Щоб забрати тіло єдиного сина, батьки командира танкового взводу старшого лейтенанта Антона Мілька вирушили з Луганська до Харкова, прориваючись крізь саме пекло просто між обстрілами й вибухами.
– Все відбувалося, немов у моторошному фільмі… Телефон розривався, навкруги вибухи, свист куль над головою. А ми, не чуючи під колесами землі, мчали щодуху, втрапляли в продавлені танком колії, застрягаючи по коліна в багні. Але виштовхували машину і їхали далі. Де тільки сили бралися, досі не розумію, – розповідає мати офіцера Віра Олександрівна.
Серпень 2014-го на Донбасі видався особливо спекотним: загострення бойовищ, обстріли мирних районів… Тоді, в паніці рятуючись від війни, домівки покидали сотні українських родин.
Лише ці двоє – Віра та Ігор Мільки, не тікали від війни, вони їхали подивитися їй просто у вічі – холодні, байдужі, як бездиханне тіло їхньої єдиної дитини.
Їхній Антоша, як лагідно називали його вдома, був одним із тих, хто першим вирушив на захист Батьківщини. Спочатку стояли біля Криму, далі – рідна Луганщина.
– Він рвався сюди нестримно. Хоч як ми намагалися застерегти – не слухав. Був не з тих, хто відсиджується вдома. Віджартовувався: немає часу чекати, бо ще війна без мене закінчиться… – оповідає батько героя Ігор Мілько.
Він любив рідний край, і не хотів, щоб його топтали чужинці.
Незаспівана пісня для батька. Або чому гітара не винна…
З восьмого класу подався до Збройних сил – ліцей, інститут, служба в Новограді-Волинському. Тут одружився і став батьком маленької Настусі.
– Постійно казав, що забере нас із Первомайська у Новоград назавжди. Мріяв, щоб тато-шахтар нарешті відпочив від важкої роботи… Його мрія збулася, він таки забрав нас з Луганщини назавжди. Врятував від того пекла. На жаль, занадто високою ціною. Тепер живемо там, де покоїться його тіло, і де зростає його маленька кровиночка, – каже Віра Мілько.
Батькам дуже болісно, що загинув син просто біля рідного дому. Практично за 50 кілометрів від міста, де народився (у бою поблизу Лутугиного, село Красна Поляна).
Як саме це трапилося, достеменно не знають і досі. За свідченнями побратимів, його танковий взвод прибув на підкріплення. Тоді загострення на фронті зростало щодня, практично за кілька діб полягло чимало друзів. Але вечір напередодні 16 серпня видався найспокійнішим. Антон грав на гітарі улюблену батькову пісню, яку вивчив уже на фронті, та так і не судилося виконати для нього…
– Кажуть, все трапилося рано вранці. Раптовий обстріл. Антон майже добіг до танка. Осколок потрапив у серце. За іншими даними, влучання відбулось, коли Антон вилазив з підбитого ворогом танка…
А далі – два дні тиші. Два дні пекла для батьків. Жоден побратим не міг наважитися відповісти матері товариша…
– На похороні хлопці казали, що в усьому винна гітара, і її треба розбити, бо кожен, хто коли-небудь грав на ній – наступного дня гинув. Але ж, не в гітарі справа, – каже мати…
Розкажи про татка, бабусю…
Тепер така ж гітара зберігається в них удома. Її, і ще альбом та кілька рідних серцю речей, передали знайомі з їхньої колишньої квартири, бо ж з Луганщини родина виїхала з однією, поспіхом зібраною, валізкою. І так додому вже й не повернулася.
«Розкажи про татка, бабусю…» – любить повторювати маленька копія її сина – нині семирічна Настуня. Щоразу затамувавши подих, слухає кожне бабусине слово про татуся, уважно розглядає фотографії й дивується, як можна бути настільки схожими…
Старший лейтенант Збройних сил Антон Мілько – командир танкового взводу 30-ї окремої механізованої бригади загинув на Донбасі, коли його донечці ледь виповнилося два рочки. Маленька не пам’ятає татка, але коли бабуся цілує її в щічку чи зболений пальчик, завше усміхається і каже, що той робив так само…
P.S. Сьогодні, у день гибелі Антона Мілька, його батьки Ігор та Віра Мільки відвідали Залу пам’яті в Міноборони, де вшановували пам’ять сина та іще 30 полеглих за рідну землю українських воїнів.
14 листопада 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, командир танкового взводу 30-ї окремої механізованої бригади Антон Мілько нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня й удостоєний звання капітан (посмертно).
