Сьогодні він навчається на оператора БПЛА у 37-й окремій бригаді морської піхоти. Про свій шлях від бойового медика до оператора БПЛА, причини самовільного залишення…
7 серпня у меморіальному комплексі на території Міністерства оборони зранку панували печаль і розпач. Адже цього дня перестали битися серця шістнадцятьох мужніх захисників України. Шістнадцять прізвищ та імен, шістнадцять ударів Пам’ятного дзвону…
Кожен удар – це болюча історія, гіркі сльози та важкі спогади батьків, дружин, чоловіків, дітей, друзів і побратимів.
Своїми спогадами про люблячого чоловіка й турботливого татка поділилися дружина Анастасія та синочок Юрчик. Словами важко передати ту картину, коли заплакана молода жінка з дитиною шукає серед табличок із прізвищами своє рідне – Коваль…
Старший солдат Павло Коваль народився 11 липня 1989 року в Стрию на Львівщині. Мама виховувала хлопця самотужки, і щоб якось їй допомогти, він із ранніх років одночасно працював на двох роботах – на будівництві та автомийці.
– Із Павлом познайомилися ще у восьмому класі, й відтоді не розлучалися. Він завжди був веселим, добрим і щирим, – згадує Анастасія. – Виділити основну рису характеру – не можу, тому що для мене все було особливим. Його погляд, голос, усмішка…
У 2008-му юнака призвали до лав української армії. Успішно відслуживши, він повернувся до коханої, і згодом молода пара одружилася.
– Павло часто згадував військову службу й одного разу, зваживши всі за і проти, вирішив підписати контракт, – розповідає жінка.
Військовий служив санітаром у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Коли його маленькому синочку виповнився рочок, чоловік зібрався і пішов на війну. Навесні та влітку 2014-го, коли було найгарячіше, брав участь у антитерористичній операції.
Павло часто телефонував коханій, просив не хвилюватися, переконував: у нього все гаразд, він обов’язково повернеться цілим і неушкодженим… Але одного дня зв’язок обірвався…
Рівно п’ять років тому близько сьомої години ранку старший солдат Коваль загинув унаслідок влучання ворожого снаряду з гранатомета в санітарну машину, у якій перебував під час супроводу поранених українських бійців неподалік селища Побєда, що на Донеччині. Указом Президента України від 14 березня 2015 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
– Павло після себе залишив величезний скарб, адже Юрчик – його маленька копія. Синочок знає, що його татко – Герой і всім розповідає, що той спостерігає за нами з небес і завжди поруч, – зауважує Анастасія.
Наші хлопці, які у боротьбі з ворогом віддали життя, – всі Герої. Вони полягли за державність і свободу України, полягли за кожного з нас. Тому пам’ятати їх, допомагати родинам загиблих, підтримувати, боротися за їхні права – це найменше, що ми можемо зробити!
