Саме тут, у майстерні батальйону безпілотних систем Black Sky 3-ї бригади оперативного призначення НГУ «Спартан», пошкоджені НРК отримують друге життя, а нові — проходять модернізацію…
— «Все спокійно, нудьгую, їсти готую…» казала я рідним, а тим часом, «Гради» стирали з лиця землі українське село… Це був травень 2014-го. Більшість українців ще не вірили, а ми з колегами вже точно знали – війна. Чоловік у мої «все добре» не вірив, тому з головою поринув у волонтерство. Придбав перший бронежилет, каску… — пригадує Світлана Поліковська, яка цього року отримала титул «Берегиня в погонах 2019».
Жінка понад двадцять років допомагає рятувати життя військових у Полтавському шпиталі, першою із госпіталю поїхала на фронт, лише за одну ротацію винесла прямо із поля бою кілька десятків важкопоранених воїнів, боролася за поранених так завзято, що виживали навіть ті, котрі, здавалось, не мали жодних шансів.
— Добре пам’ятаю березень 2014-го, коли я вперше вирушила на Схід, – ділиться Світлана. – Це було до офіційного проголошення АТО. Нам точно не казали, куди ми їдемо і що там робитимемо. І ось ця невідомість лякала найбільше. Наша невеличка команда у складі начальника хірургічного відділення, старшої операційної сестри, старшої реанімаційної сестри і двох водіїв потрапила у саме пекло – ми стояли разом із 93-ю бригадою. Тоді в голові не вкладалось, як у нашій цивілізованій країні можуть відбуватися такі речі. Коли був перший обстріл, у мене був страх. Потім до стрілянини настільки звикаєш, що якоюсь мірою починаєш навіть сприймати її за норму. Розумієш, що є поранені, є люди, яким потрібно допомагати, і просто виконуєш свою роботу. Прилітають снаряди, міни, а ти їх навіть не помічаєш…
Полтавчанка пригадує, що інтенсивність роботи була дуже високою. Безперервний нон-стоп із розгромлених блокпостів – боїв – поранених–крапельниць…
— Я майже не запам’ятовую імен поранених, аж надто багато їх пройшло крізь мої руки. Та одного хлопця не можу забути. Поки ми везли його до лікарні, він розповідав про те, що скоро одружиться, що щойно повернувся з відпустки, що поранення – зовсім несерйозне. Тим часом, ми бачили перебиту артерію, зупиняли сильну кровотечу. Більш-менш стабілізували стан, довезли до лікарні, і, здавалося, що перемога так близько. Але пізніше нам повідомили, що врятувати хлопця не вдалось – не змогли зшити судину, помер від крововтрати.
Медсестра каже, що найважчою є ніч перед ротацією, ніч з дітьми, коли особливо міцно обіймаєш їх, адже можеш більше не побачити.
— А, ось, до речі, — моя донька, завжди мене підтримує, а вдома чекає син, нині йому — тринадцять, — усміхається Світлана. Від них я і черпаю силу…
— Ти ж казала, що все було спокійно?— донька, яка підслуховувала нашу розмову, втерла сльози і тихо додала, що завжди пишалась мамою.
