Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
Чорні хустини на багатьох жінках-українках нагадують про війну, – АрміяInform
Біля рефрижератора з тілами загиблих українських бійців стояла напівпритомна жінка — мати Вадима Наумова Інна Сергіївна. Три місяці пошуків її сина так і не дали результатів: його не знайшли ані серед живих, ані серед мертвих. Пекельні години та дні очікування, десятки спорожнілих упаковок заспокійливих ліків… Аж раптом задзвонив телефон: «Мамо, це я — Вадим, забери мене, я — живий». І земля пішла з-під ніг…
…Майже половину свого життя Вадим прожив у Росії. Сам він родом з Козятина, що на Вінниччині, його батько — колишній військовий, що після розпаду Радянського Союзу не схотів залишитися в Україні. Батьки розлучилися, і Вадим з мамою повернулися в Україну.
Вадічек, як називала його мама, був світлою дитиною — усміхнений білявий бешкетник ніколи не сумував і завжди їй допомагав. Мати пригадує, що коли йому було сім рочків, вона відправила його по хліб, а він десь подівся. Схвильована, вона просто збилася з ніг у пошуках. Бачить — стоїть натовп людей біля ями. Від хвилювань у жінки дух перехопило: невже її синочок потрапив у біду? Вона побігла до людей, аж раптом почула, що хтось позаду неї запитав: «Мамо, а що там трапилося?» Вона озирнулася й побачила замурзаного сина, який жував печиво й усміхався.
— Вадічку, синку, ну де ти був?.. — витираючи сльози, запитала жінка, ледь не непритомніючи від хвилювань…
— Хліба не було в магазині, тож я вам пряників купив… у сусідньому селі… Мамо, все добре…
Цю історію вона згадуватиме за страшних обставин через роки, але, на жаль, тоді вже не буде такого щасливого кінця…
Вадим ріс дуже добрим хлопчиком, мав легку вдачу — ніколи ні на кого не ображався й навіть не сердився. Багато читав, займався спортом, захоплювався історію та музикою. Він із друзями навіть відремонтував гараж — спеціально для репетицій їхнього власного рок-гурту. Хлопець здав першу сесію у вінницькому університеті, де опановував фах економіста, а згодом він став на захист держави.
Матері, аби не хвилювати її, він нічого не розповідав: ані про те, що він за наказом із хлопцями зі свого підрозділу спецпризначенців стояв зі щитом під час подій Революції гідності під градом каміння, ані про те, що згодом уже разом з учасниками Майдану вони у навчальних таборах вивчали військову справу перед відправленням у район АТО.
— Нас доля звела не для боротьби одне проти одного, а для захисту нашої Батьківщини проти спільного ворога. Годі сваритися, хлопці. Гайда на війну, там і подивимося, хто герой з нас, а хто ні, — віддаючи командирові рапорт з проханням за власним бажанням служити на Сході країни, звернувся Вадим до хлопців, які весь час вчиняли бійки.
Перед самим відправленням у район АТО він вирішив подзвонити батькові в Росію.
— Сынок, переходи к нашим и даже не думай, — вмовляв його батько.
— К «нашим»? «Ваши» напали на мою країну, тож я йду захищати своїх. Я — козак, батьку, інакше й бути не може. Прощавай! — сердито відповів хлопець.
Якось напередодні дня народження Вадима, за рік до трагедії, Інні Сергіївні наснився сон, в якому жінка у вигляді смерті з косою напророкувала родині біду: «Я маю когось забрати в тебе, і ти не зможеш завадити мені…» Це настільки вразило й налякало, що Інна Сергіївна почала щодня ходити до церкви й молитися: «Господи, якщо є вибір, кого треба забрати на небеса, а кому жити далі, благаю, залиш найрідніших — маму й Вадика, а мене забери…» Проте… сон виявився пророчим.
Трагедія сталася 1 вересня. Близько 17-ї години. Бійці саме збиралися пообідати. Вадим Наумов тоді ніс службу на спостережному пункті. Раптом він побачив колону машин під білими прапорами, яка рухалась у його бік, з озброєними людьми всередині. Попередивши своїх про небезпеку, він почав готуватися до бою…
Уже за два дні їй розкажуть про той бій і що тіло її сина так і не знайшли. Відтоді вона щодня на телефоні, щодня в очікуванні хоча б якоїсь звістки.
Шукали хлопця всі: й військові, й волонтери, і його батько. Проте ані серед полонених, поранених, ані серед мертвих його не було. Інна Сергіївна не знала, як жити далі, а мозок блокував думки про те, що дитини немає серед живих. Лише зелений вогник біля його імені у Skype надавав їй сили жити та вірити, що все буде гаразд.
Усі чекали новин. Інна Сергіївна тоді працювала в школі. Виводячи каліграфічним почерком дату на дошці, вона подумки рахувала дні пошуків. Діти знали, що вона шукає сина, але не питали нічого, ловили її погляд, намагалися зрозуміти її біль. А її очі були весь час заплакані.
— Для вас погані новини, Інно Сергіївно. В Запоріжжі в одному з рефрижераторів знайшли ремінь із написом «Наумов»… Нам дуже шкода, пробачте, ваш син відтепер у списку загиблих, — скажуть матері в частині, де служив син.
Спочатку був розпач, крик, сльози. Та згодом вона почала переконувати себе: «Це лише ремінь. Міг помінятися, загубити, його просто міг хтось вкрасти. Не вірю й не змирюся. Ніколи…»
Згодом їй сказали, що знайшлося й тіло Вадима Наумова. Вона стояла та чекала, поки його привезуть до моргу. Години очікування й невизначеності просто вбивали жінку, але в її серці ще жила надія. Раптом їй назустріч вийшов священник. Інна Сергіївна, не роздумуючи, кинулася до нього й, захлинаючись сльозами, попросила: «Мають привезти мого хлопчика, є таке припущення, що це моя дитина, помоліться за нього, допоможіть мені».
Священник розгорнув Біблію та прочитав молитву. На якусь мить їй навіть стало легше. За мить у морзі їй сказали, що тіло сина сьогодні не привезуть. «А може, Бог почув нас? Не можу більше чекати, ви чуєте мене? Не можу…» Це був крик душі, відчаю та горя, і вона сама поїхала на вокзал, куди прибули вагони-рефрижератори.
Проте дива не сталося. Вона підійшла до вагона. Лише крок відділяв жінку від скаліченого тіла її сина, а ноги ніби приросли до землі, ніби її не пускала якась потойбічна сила. Дзвінок, який зупинив Інну Сергіївну, був від тих, хто в той час заробляв гроші на біді родин. За двадцять тисяч гривень їй пообіцяли повернути Вадима, навіть давали поговорити з кимось зі схожим голосом. Проте експертиза ДНК зруйнувала її останню надію. Її син таки загинув…
Інна Сергіївна забрала тіло сина з калінінського моргу. Загиблих до лікарні не завозять, мабуть, він був ще живий, коли потрапив у полон. Його не врятували, хлопця вбило складне пошкодження стегнової артерії.
Інна Сергіївна весь час відчуває сина поруч. У думках, у снах. Часто по-материнськи думає, який біль йому довелось витримати. Маленьким і радісним сниться він їй, як пірнає в озера — озера її сліз. Без нього їй нестерпно й важко. Всі пішли далі, живуть своїми життями, а вона так і залишилася там – у 2014-му.
Друзям сина, які відтепер щороку в день його смерті 1 вересня зустрічаються в неї вдома, злітаючись із різних міст до мами Інни, як вони її називають, вона скаже так: «Він потрібний там, на небесах. Нашим хлопцям, що нині боронять мир, потрібна допомога небесних батальйонів загиблих бійців. Я в це вірю».
P.S. На честь Вадима Наумова названо провулок у його рідному місті Козятині. Інна Сергіївна допомагає родинам загиблих. Щодня вона вдивляється у відео, зняте за кілька годин до смерті її хлопчика, де він їй з усмішкою, як колись у дитинстві, каже: «Мамо, все буде добре…»
Протягом минулої доби відбулося 59 бойових зіткнень. Загалом, ворог завдав 16 ракетних та 131 авіаційний удар, здійснив 128 обстрілів з реактивних систем залпового вогню по позиціях наших військ та населених пунктах.
Посол Сполучених Штатів Бріджит Брінк вкотре закликала посилити допомогу Україні на тлі чергової ракетної атаки рф.
За класичним визначенням, експансія – це розширення сфери панування, впливу, прагнення однієї держави до захоплення ресурсів та інфраструктури, а також ринків збуту в інших країнах. російська федерація проводить доволі агресивну експансивну політику не лише в сусідніх із нею країнах Європи та Азії, а й на інших континентах.
В Україні учасники бойових дій мають пільги на проїзд. Але періодично стається так, що їм у цій пільзі відмовляють перевізники.
Встановлено та повідомлено про підозру 540 представникам рф, з яких 24 у порядку очного провадження. Отримали вироки 102 особи.
На прикордонних територіях та у населених пунктах Сумської області було зафіксовано 167 вибухів.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…