Про особливості 14-денного періоду адаптації бійців у бойових частинах після проходження БЗВП та фахової підготовки АрміяInform розповів начальник групи інструкторів 127-ї окремої важкої механізованої бригади сержант…
Десантник Петро родом із Рахова є представником ромської національності. З перших днів широкомасштабного вторгнення російських окупантів, Петро у складі свого підрозділу прийняв удар на Київщині. За його плечима низка успішних операцій, які проводилися неподалік української столиці.
Перший бій завжди залишається у пам’яті
Свій перший бій десантник Петро запам’ятав дуже добре. Це сталося неподалік Ворзеля. Тоді хлопець вперше прийняв бій та вперше втратив бойового побратима.
– Нам поставили завдання витягнути з оточення розвідників. Невеликою групою ми вирушили у задану точку. Довго йшли пересіченою місцевістю. В одній з лісосмуг, коли хотіли перейти дорогу, помітили рух у нашому напрямку 7 ворожих БМД. Їх там не повинно було бути, адже ця територія ще перебувала під нашим контролем. Наш командир доповів у штаб. Там прийняли рішення знищити ворожу бронетехніку, – пригадує Петро.
Поруч з дорогою був недобудований двоповерховий будинок. Десантники вирішили там влаштувати пастку для ворога та знищити його. Петро з кількома товаришами зайняли позиції на другому поверсі.
– У вікно я помітив, що ворожа колона запинилися прямо під нашим будинком і почала заряджати БК. Ми відразу відкрили вогонь по противнику. В перші хвилини бою пострілами з РПГ знищили кілька машин. Однак, решта відкрила по нам шквальний вогонь. Цегляний будинок прошивало наскрізь. Разом з товаришами довелося покидати другий поверх і переміститися на перший, – розповідає десантник. – Потім виявилося, що там залишився поранений побратим. Я повернувся по нього. Він кричав від болю. Я не міг знайти місце поранення. Також, коли ми відтягували пораненого по сходам на перший поверх, його аптечка розсипалася. Довелося вколоти йому своє знеболююче, хоча так за правилами робити не можна. Однак, не міг дивитися як він страждає від болю.
З двору будинку був лише один вихід і по ньому гатила ворожа БМД. Решта бронетехніки була з іншої сторони будівлі. В українських десантників закінчувалися набої та постріли до РПГ. До того ж вже були втрати. Командир прийняв рішення відступити та викликав на себе вогонь артилерії.
– Влучним вогнем з останнього пострілу РПГ ми знищили ворожу машину, яка перекривала нам вихід з двору. Решта ворожих БМД не наважилася обходити дім. Коли ми покинули будівлю, то помітили, що до нас через поле мчать два цивільні мікроавтобуси. То були українські військові, які їхали нас витягувати, – пригадує Петро. – Ми швидко у машини погрузили пораненого та тіло загиблого. Далі нас відвезли до знищеного мосту через річку Ірпінь. Там пораненого передали медикам.
Штурм Гостомельського аеропорту
Пізніше перед підрозділом десантників стояло завдання зайти на територію Гостомельського аеропорту та вибити ворога зі стратегічно важливого об’єкта. Був сформований зведений підрозділ. В його складі перебував і Петро.
– До території аеропорту ми висунулися у темну пору доби. В нас були тепловізори, а тому ми могли бачити ворога. Наші БТРи на ходу пробили стіни аеропорту та маневруючи просувалися до злітної смуги. Рашисти намагалися на кількох бронемашинах обійти нас з флангів. Зав’язався запеклий бій. Ми мали втрати, проте змогли знищити ворожі машини разом з живою силою, – говорить Петро. – Ми майже наблизилися до злітної смуги, коли помітили, що нас намагаються взяти у кільце вже ворожі танки. Вирішили відступити аби уберегти особовий склад.
Командир десантників передав координати ворога та його бронетехніки. Українські артилеристи вдало по ним відпрацювали. Як виявилося пізніше, майже уся ворожа техніка з окупантами була знищена. Вцілілі ж росіяни ганебно здалися в полон.
– З аеропорту ми висунулися у Бучу. Під покровом ночі на БТРах заїхали у передмістя. Лише тоді, під світлом вуличних ліхтарів я розгледів, що поруч на броні лежало тіло мого близького товариша Василя. В грудях було наскрізне поранення. Не було ні серця, ні легень. Вперше, за час моєї військової служби, я не стримав сліз, – пригадує Петро.
Після Гостомеля і Бучі він побачив прямий шлях до перемоги
Українські десантники мали завдання звільнити Бучу від російських загарбників. З перших хвилин перебування у місті українські військові були вражені тими звірствами, яке творили представники так званої «другої армії світу». Повсюди були тіла. Тіла цивільних…
– Від усього, побаченого у Бучі, мене заполонила нестримна злість. Я ще розумію, коли на війні вбивають військових, але в чому були винні цивільні люди: беззахисні жінки, літні чоловіки та діти. Московити вбивали їх просто за те, що вони громадяни іншої країни і, можливо, не говорили російською. Ось такі вони, браття «слов’яни» і я їх буду бити, поки будуть сили.
Захиснику України важко пригадувати як їхній підрозділ потрапив до ворожої засідки під Бучею. Тоді загинули ще кілька його бойових товаришів. Проте, до того часу наші армійці вже добре навчилися перемагати московитів і швидко знищили всіх нападників.
– Саме після Бучі, в нас зміцнилася віра в власні сили і ми побачили прямий шлях до перемоги. Так звана «друга армія світу» лише на папері виявилася такою потужною. Насправді ж, ті російські десантники – добре вміють лише тікати від наших куль. В останньому їм напевно й немає рівних. Коли ж ми спілкувалися із військовополоненими, то вони казали одне й те ж, що їх послали на навчання та чи не в кожного є дід і дядько з України. Негайно так ставали щирими українцями і відхрещувалися від путіна, – сміється армієць.
Після Ірпеня він не може назвати росіян людьми
Добре пам’ятає воїн ЗСУ і запеклі бої під Ірпенем.
– Нас тоді рашисти всіляко намагалися оточити біля великого автомобільного мосту. Їх було багато. Почали стріляти по нас із РСЗВ «Град» та, окрім нас, окупанти ще зачепили своїх же. Останні в паніці відступили і це відкрило нам шлях виходу з «вогняного кільця». Навколо нас тоді все буквально палало та диміло. Таке забути важко… Та дивом всі наші залишилися цілими, бо ми діяли чітко і злагоджено, – розповів солдат Петро.
Пізніше, після контрнаступу українців окупанти повтікали, але після себе залишили не тільки вкрадені ноутбуки, телевізори та жіночі речі, а й своїх поранених.
– Під Ірпенем я побачив й такого, після чого росіян уже важко назвати людьми, – говорить воїн. – Так, в одному місці було чимало тіл цивільних людей, вбитих в різні дні. Ховати їх рашисти не дозволяли місцевим. На більшості були сліди катувань, а руки – зав’язані. Напевно гітлерівці такого б не зробили.
А одного разу, до них на позиції за 4-5 кілометрів сам прийшов російський десантник, щоб добровільно здатися. Він повідомив, що увесь його підрозділ знищила українська артилерія і він, отямившись після вибухів, щоб просто вижити вирішив стати полоненим.
– Горе-воїн розказав, що харчами їхні командири не забезпечили. Теплого одягу також не було. Стояли здебільшого по лісах, бо навіть в цивільних українцях бачили страшних «бандерівців». Доводилося їсти бродячих собак. Щодо їхньої тактики ведення бойових дій, то вона ґрунтується на «наступі кількістю». При цьому вони чомусь не хочуть вчитися на своїх же помилках і постійно їх повторюють, – говорить воїн.
На Донеччині рашисти діють як шакали
Після визволення Київщини, військову частину Петра направили на Донецький напрямок. Здобувши певного досвіду, вони ще результативніше стали бити ворога.
– У порівнянні зі столичним регіоном, у Донецькій області окупанти демонструють ще більше страху. Це видно по їхніх не впевнених і хаотичних діях. Голови із окопів не висовують. Напевно вони зрозуміли, що не вдома. Але як раніше, так й зараз у нас вдень пачка пакетів на росіян йде. Наша артилерія дуже добре працює і скажу, що вони дуже бояться нас, українських десантників, – говорить воїн ЗСУ.
Говорячи про мотивацію рашистів, солдат Петро відмічає, що під Києвом вони ще проявляли певний пафос «непереможності», вважали Україну «своєю».
– На Донеччині зараз вони діють як якісь шакали. Мабуть всі їхні думки лише про те, як би ще чогось вкрасти та як втекти з фронту додому живим. Їхні генерали гонять окупантів на смерть від наших куль. росіяни бояться Збройні Сили України і віддають перевагу обстрілам селищ із цивільними. Ось така сьогодні тактика «другої армії». Натомість ми сильні духом і зброєю. Тому обов’язково скоро виженемо окупантів із нашої землі, – зазначив насамкінець український десантник Петро.
