Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Хотів повернутися додому до доньки та знову працювати на землі.
Андрій виріс у селі Сторожове Чутівської громади Полтавської області. Як і його дідусь, став механізатором і працював у місцевому фермерському господарстві, розповіла тітка загиблого Надія Тесленко.
«Племінник ріс без батька, тож велику роль у його вихованні відігравали бабуся з дідусем. Андрій виріс трудолюбивим, змалечку допомагав по господарству. Був добряком, людиною, яка ніколи не відмовляла в допомозі іншим. Це підтвердять односельці — вчителі, сусіди. Працював на тракторі, обробляв поля, робив свою роботу сумлінно. На жаль, у молодому віці він втратив маму — моя сестра пішла у засвіти через тяжку хворобу. Вона любила його понад усе», — каже жінка.
Коли почалися бойові дії на сході України, Андрій потрапив у першу хвилю мобілізації.
«Він служив строкову службу, тож був серед тих, кого викликали першими. Був в АТО протягом року, у 2014-2015 роках. Були і контузії, й побачив таке… що потім не давало спокою. Але коли почалася повномасштабна війна, сказав мені телефоном: „Якщо прийде повістка, я піду, ховатися не буду, я ще не забув, як тримати автомат у руках“», — згадує пані Надія.
Андрія мобілізували в липні 2023 року. Він служив у 44-й окремій механізованій бригаді. Боронив Донеччину, зокрема Часів Яр. Двічі мав осколкові поранення, а після лікування повертався у стрій.
На початку серпня 2025 року зв’язку із захисником не стало, розповідає донька Аліна.
«Так бувало і раніше… Якусь звісточку я могла отримати від командира — що живий, що на завданні… І цього разу я сподівалася, вірила. Нам казали, що він на позиції, що їх неможливо евакуювати, але це станеться…» — каже Аліна.
Андрій Ферульов загинув 6 листопада 2025 року, виконуючи завдання на Костянтинівському напрямку. За два тижні його провели в останню путь у рідному селі.
«Для мене він був опорою, другом, тим, до кого я могла звернутися з будь-яким питанням. Він умів вислухати, підтримати, сказати коротко, але точно. Він був справедливим, добрим і сміливим. Пішов на війну, бо не міг інакше, захищав Україну так само, як усе життя захищав мене. Я дуже ним пишаюся. І хоч його вже немає поруч, він назавжди для мене залишиться Героєм», — говорить дівчина.
Вічна слава Воїну! Дякуємо за захист!
Юлія Байрачна
Фото надала Аліна Ферульова
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
