І хоча всі вони об’єднані однією метою, поглядів щодо того, як саме її досягти, може бути доволі багато. Чи є…
Він був щирою, доброю, відвертою та надзвичайно позитивною людиною.
Дмитро народився 25 травня 1999 року в Красногорівці на Донеччині. За спогадами мами воїна, пані Ніни, у дитинстві він любив грати у футбол, опановував скрипку та гітару, був дружелюбною та спокійною дитиною. У 2014 році, коли в рідне місто Дмитра зайшли російські військові, родина вирішила виїхати на Полтавщину. «Я завантажила усе в автомобіль, і ми поїхали у Кременчук. Я не знала, куди саме їхати, мені порекомендувала знайома туди їхати. …Так ми переїхали в Кременчук, так тут і залишилися», — розповідає жінка.
На момент переїзду Дмитрові було 15 років. У Красногорівці він закінчив 9 класів. Останні два роки навчався у кременчуцькій школі № 16. «Красногорівка — це Мар’їнський район. У нас встановили пости „ДНР“. Він усе це бачив, коли був ще юнаком. Згодом Дмитро вирішив стати професійним військовим, цілеспрямовано складав ЗНО, щоб вступити на військову службу», — згадує пані Ніна.
Після закінчення школи Дмитро вступив до Національної Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. У 2020 році закінчив військовий заклад, з якого вийшов у званні лейтенанта.
Дмитро спеціально дізнався, яка саме бригада боронить рідне місто від росіян. Це була 28-ма механізована бригада імені Лицарів Зимового Походу, до якої й долучився молодий офіцер. Він 9 місяців перебував у зоні ООС на лінії зіткнення, брав участь у боях за Мар’їнку, Красногорівку й Курахове, потім була Одеса, де дислокувалася бригада, служив там два місяці. Неодноразово заохочувався командуванням за успішне виконання службових обов’язків, а відтак був призначений командиром роти.
З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Дмитро брав участь у боях на посаді командира 9-ї роти 3-го батальйону 28 ОМБр імені Лицарів Зимового Походу. Воював поблизу Олександрівки Херсонської області та на інших оперативних напрямках. Зумів вивести своїх бійців з оточення.
«Дмитро був командиром підрозділу, який потрапив в оточення, але вийшов з нього. 28 серпня 2022 року вони пішли знову в наступ на Херсон», — говорить мама воїна.
29 серпня 2022 року старший лейтенант Дмитро Ткаченко загинув під час ворожого мінометного й танкового обстрілу поблизу села Мирне, що на Херсонщині. Йому було 23 роки…
«Ми з Дімою дуже були близькі. Ще 27 серпня ми з ним зідзвонювались. Він і дружині писав, і мені. Вони були біля міста Баштанка (Миколаївська область, — ред.). Два дні ми нічого не знали, я його не турбувала. Вже 31 числа нам подзвонили…» — ділиться пані Ніна.
Поховали захисника на Алеї Героїв Свіштовського кладовища у Кременчуці. У нього залишилися батьки та дружина.
Дмитро Ткаченко був нагороджений відзнакою командувача оперативного командування «Південь», почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «За досягнення у військовій службі» ІІ ступеня, орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Посмертно захисник удостоєний ордена «За мужність» ІІ ступеня.
«Хоча Дмитро прийшов у нашу гімназію у старшому класі і навчався з нами лише два роки, проте з перших днів заслужив повагу. Він був щирою, доброю, відвертою та надзвичайно позитивною людиною, а ще — ініціатором усіх добрих починань у класі та ліцеї. Пам’ятаю день, коли він сказав, що хоче бути професійним військовим. Дуже хотів, щоб Донбас повернувся в Україну!» — згадує однокласник Олександр.
«Діма був люблячим сином і чоловіком, справжнім патріотом України, мужнім, хоробрим і справедливим командиром», — каже мама захисника.
Вічна пам’ять і шана Герою!
Тетяна Тиндик
Фото: Кременчуцький Телеграф та з архіву Ніни Ткаченко
За матеріалами: Суспільне Полтава, Кременчуцький Телеграф, Покровська РДА, Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
