Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
Кінець 80-х — початок 90-х років минулого століття. В союзних республіках колишнього срср дедалі гучніше лунають голоси національно-демократичних сил, які виступають за вихід з радянської імперії. А республіки Балтії — першими на теренах «єдиного і нєдєлімого» ухвалюють декларації, які проголошують їхній суверенітет. 12 червня 1990 року навіть росія ухвалює декларацію про суверенітет!
— Коли навіть росіяни дійшли до такого рішення, то чому чогось подібного не можна було зробити нам, українцям? — згадував через багато років Леонід Кравчук — президент України у 1991-1994 роках, а на той час головний ідеолог українських комуністів і «за сумісництвом» народний депутат УРСР. — Я був впевнений: якщо Україна ухвалить подібну декларацію й наповнюватиме її конкретними справами, то це піде лише на користь їй.
Під тиском політичних сил демократичного спрямування, інтелігенції і дисидентів дискусії з приводу ухвалення Декларації про незалежність поступово перекидаються з вулиць і майданів до зали Верховної Ради Української РСР. Десь у другій половині червня народні депутати активізують роботу над ухваленням цього документа.
Комуністична ортодоксальна більшість, яка тоді домінувала, розглядала декларацію як просту подачку націонал-демократам і певну «фількіну грамоту» для вуличних протестів. У нас тоді був вагомий аргумент, бо ми змогли мобілізувати на заході Україні, у Києві та багатьох великих містах України масові мітинги в підтримку ухвалення Декларації про державний суверенітет. І значна частина комуністів розглядала Декларацію як просто невеличку поступку, щоб заспокоїти, як вони казали, «западенців» — тих, хто виступав за повну державну незалежність України.
— До останнього моменту не було жодної впевненості, що декларація буде ухвалена, — пригадує Тарас Стецьків — учасник цього процесу. — І тільки втеча тодішнього першого секретаря ЦК Компартії України Івашка до Москви — кажу втеча, а насправді Горбачов його тоді призначив другим секретарем ЦК КПРС — відкрила для нас вікно можливостей для ухвалення Декларації про державний суверенітет України. Поки він був головою Верховної Ради, ми не мали жодної впевненості, що комуністична більшість підтримає нашу вимогу щодо тексту Декларації, щодо самого формулювання питання на голосування. Тільки те, що в червні Горбачов покликав Івашка до Москви, бо комуністи були значною мірою деморалізовані цим несподіваним кроком, відкрило для нас можливість вийти на голосування декларації. Що й сталося 16 липня 1990 року.
Автором багатьох ключових положень був професор з юриспруденції Володимир Василенко. 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР 355 голосами ухвалила Декларацію про державний суверенітет України і лише четверо були проти. Одночасно того ж 16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР ухвалила постанову «Про день незалежності України», в якій, зокрема, було сказано: «Вважати день 16 липня Днем проголошення незалежності України і щорічно відзначати його як державне свято України».
Зважаючи на той факт, що конституційну більшість у тодішній Верховній Раді мали комуністи, виникає цілком закономірне запитання: звідкіля взялися 355 голосів? Досить вичерпно на нього відповів сам Василенко:
— Комуністи дотримувались партійної дисципліни, але тоді дисципліна була вже не така, як у 1937 році. За вільнодумство вже не розстрілювали, не відправляли до концтаборів. І в комуністичній групі «239» були суверен-комуністи, люди з життєвим та професійним досвідом, які стояли на українських позиціях. І вони проголосували так, як підказувала їм їхня совість і бачення майбутнього України. Тобто комуністи не були однорідними.
Зміст Декларації не відповідав тодішньому статусу України як радянської соціалістичної республіки: практично всі її положення суперечили чинній на той час Конституції УРСР.
Наприклад, у ній стверджувалося, що Українська РСР є суверенною національною державою, а єдине джерело влади — народ України, а не компартія чи радянська влада, як це було раніше. Закріплювалось право на власну грошову одиницю, на власні митну, податкову системи, державний бюджет, армію.
Політики, які виступали її гарячими прихильниками, не приховували своєї радості від ухвалення цього доленосного документа. Водночас розуміли, яка складна і виснажлива робота очікує їх попереду. Зокрема, колишній політв’язень, а у 1990 році народний депутат В’ячеслав Чорновіл сказав на мітингу з нагоди ухвалення Декларації:
— Дорогі мої! Сьогодні тільки перший крок. Не тішмо себе ілюзіями. Декларація — це лише декларація. Щоб кожна її фраза обросла живими м’язами, щоб сталася нова українська Конституція, щоб були вироблені нові закони на основі цієї Декларації — нас чекає велика і важка боротьба!..
Декларація про державний суверенітет України стала основою для Акта проголошення незалежності України. Декларація являла собою правовий фундамент для Конституції, законів України, визначала позицію республіки при укладанні міжнародних угод.
Ухвалення Декларації не викликало у світі якоїсь надзвичайно бурхливої реакції. Але повз увагу двох країн ця подія все ж не пройшла поза увагою. Маю на увазі Польщу і росію. Правда, реакція була там різною. Наприклад, 27 липня 1990 року Сенат Республіки Польща прийняв ухвалу з приводу проголошення Україною державного суверенітету. В цьому документі, зокрема, було сказано таке: «Поляки, які свободу і незалежність Вітчизни вважають своїми основними цінностями, цілком розуміють той переломний момент в історії України — сусіда, з яким бажають жити як рівні та близькі собі народи, а також розвивати співпрацю в усьому…».
Щодо росії… У 1990 році я там проживав і добре пам’ятаю реакцію москви. Можна було зрозуміти тих, хто уособлював владу срср і звинувачував українців у намаганні розвалити «велику» державу. Але й російські політики, у тому числі і з оточення Бориса Єльцина, не були у захопленні від цієї події, вдаючи у кращому випадку, що нічого не сталося. Зокрема, той же Анатолій Собчак, який тоді на теренах колишнього срср вважався демократом № 1, усіляко уникав прямих відповідей стосовно ухвалення Україною Декларації. Правду кажуть: де починається українське питання, там закінчується російська демократія…
