Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Героїчний спротив херсонців, які місяцями, не лякаючись окупантів, виходили на мітинги за Україну та її незалежність, вже увійшов в історію. Весь світ облетіли кадри та відео, на яких українські патріоти безстрашно здіймають у натовпі Державний прапор України, антивоєнні плакати та вигукують проукраїнські гасла. Особливо з них запам’яталися моменти, коли відважні українці вистрибували з прапорами на ворожу техніку – такі випадки були непоодинокими, й героями подій ставали і цивільні херсонці, і поліцейські. А одним із таких сміливців, що осідлав ворожий БТР під час мітингу у Херсоні, став військовослужбовець Збройних Сил України. Матрос Олег Я., якого воєнна доля закинула до окупованого українського міста, і який три місяці партизанив у ньому, виконуючи завдання командування. Саме він та його побратими були авторами сценарію щонайменше десяти перших серій нашумілого серіалу «Чорнобаївка» та ще кількох менш відомих широкому загалу «бавовн». Група українських захисників, що випадково сформувалася у перші дні окупації з військовослужбовців різних військових частин, родів військ та видів Збройних Сил України, тим не менше швидко пройшла насправді бойове злагодження, відмінно виконала всі поставлені завдання та без втрат вийшла на підконтрольну українській владі територію. Семеро відчайдухів знищували окупантів та розвідували їхні позиції та місця зосередження, а зараз ось уже чотири місяці поспіль захищають Україну на різних напрямках лінії бойового зіткнення.
— Я — простий матрос, за посадою — водій, — розповідає Олег. — Тож нічого такого мене ніхто не навчав. Але у групі зі мною діяли підготовлені хлопці-десантники, від них я на ходу й учився, переймав досвід…
Олегові 25 років. «Простий матрос» народився й виріс на Миколаївщині. У школі займався спортом — футбол, баскетбол, легка та важка атлетика. Їздив по всій Україні на різноманітні змагання й чемпіонати.
Після школи Олег закінчив вище професійне училище, здобувши фах електромеханіка з ремонту та обслуговування лічильно-обчислювальних машин — спеціаліста з ремонту камер відеоспостереження та систем пожежної безпеки. Та працювати пішов водієм зерновоза. А за кілька років вирішив піти служити — на той час два двоюрідні брати хлопця вже воювали на Сході, тож Олег взяв із них приклад та уклав контракт. В армії, а точніше — на флоті, адже служити Олег пішов до однієї з берегових частин ВМС, він став, як і був у цивільному житті, водієм.
Лиховісний ранок 24 лютого Олег зустрів у Скадовську, де був у відрядженні — перевозив майно до однієї з військових частин. І ось він показує фотографії свого КамАЗу перед виїздом та — залишки, все що від нього залишилося після нетривалого нерівного бою з російськими окупантами…
— Ми виходили зі Скадовська зранку 24 лютого невеликою колоною, до десятка одиниць техніки, — згадує матрос. — На той час на мосту в Олешках уже тривав бій, а окупанти починали заходити до Херсона. І ось під Гладківкою Голопристанської громади ми прийняли свій перший бій…
На шляху колона, найважче озброєння якої складали гранатомети РПГ-22 та великокаліберні кулемети КПВТ на БРДМах, вийшла лоб у лоб на чималу колону російських окупаційних військ, у складі якої була як легкоброньована, так і важка техніка.
Відразу ж після зближення колон один із українських воїнів підбив російський «Тигр», який рухався у голові ворожої колони. Броньовик скотився в кювет та загорівся. Звісно ж, вогонь по нашій колоні вже вівся і противником. Отримавши наказ залишити машини, хлопці відкочувалися від своїх вантажівок, а БРДМи вели вогонь по рашистах. Машини вони покинули дуже вчасно, адже, щойно встигли відійти на більш-менш безпечну відстань, як Олегів КамАЗ, завантажений боєприпасами, вибухнув, почалася детонація…
— З моєї частини, крім мене, було троє строковиків, і один із них дістав легке поранення, — продовжує матрос. — Я надав йому першу медичну допомогу й ми рушили з місця бою в бік Херсона…
Відходячи, підтримували постійний мобільний зв’язок із командуванням. Отримали наказ розосередитися і — кожен свій маршрут, свою точку виходу. Водії так і виходили вчотирьох: контрактник Олег, який уже був старшим матросом, але ще не знав про присвоєння чергового військового звання, та троє матросів-строковиків. Переночували у полі й ще до світанку вийшли до своєї точки. А там місцеві мешканці човном переправили хлопців через Дніпро до Херсона.
До міста сухопутні моряки зайшли зранку. Телефоном офіцер вивів групу до будівлі, в якій розташовувався місцевий батальйон ТрО. Але до міста на той час вже повним ходом заходили колони рашистів. Оборона Херсона для цієї групи військовослужбовців перетворилася в підпільно-партизанську війну…
— Виходу на Миколаїв на той момент уже не було — жодних шансів, — каже Олег. — Місцеві мешканці допомогли нам із цивільним одягом. Одна з мешканок Херсона прихистила нас. Чесне слово, тільки ми звільнимо Херсон та з’явиться така можливість, я відразу поїду до неї й подякую цій відважній жінці! Ризикуючи життям, вона розмістила у своїй квартирі сімох озброєних чоловіків, і три місяці ходила по краю леза, годуючи нас, ховаючи від ворога та всіляко допомагаючи нам!
Утім, каже хлопець, дуже відрадно було усвідомлювати, що на нашому боці були абсолютно всі, кого вони зустрічали протягом своєї партизанської епопеї в окупованому місті. Так, на жаль, були й колаборанти, але — одиниці, а переважна більшість містян лише допомагали партизанам.
Їх зібралось семеро. Строковиків на той час Олег вже відправив — двох удалося вивести з міста й вони вирушили до своєї частини, сам же він трохи не встиг, адже допомагав третьому, пораненому, дістатися своєї домівки — він був місцевим. Передавши підлеглого його матері та проінструктувавши хлопчину, Олег разом із такими ж «окруженцями» став одним із бойових штиків майбутньої розвідгрупи.
— Нашим основним завданням була дорозвідка ворожих позицій, об’єктів, маршрутів руху колон і таке інше, — пояснює вояк. — Чекали ночі, і — автомат під цивільну куртку й — вперед. Ходили групами по двоє. Кілька разів натрапляли на російські патрулі — вони теж пересувалися по два-три військовослужбовці. Ну, доводилося вирішувати ці проблемні питання й іти далі…
За даними, зібраними цією розвідгрупою, розповідає Олег, було завдано щонайменше 10 ударів по сумнозвісній Чорнобаївці, а також уражені російські об’єкти та техніка поблизу одного з маяків. Лежачи на дахах будинків, рахували техніку, фотографували, передавали дані на Велику землю тим, хто став командирами та кураторами групи.
Ситуація з українським прапором на російському БТРі трапилася ще на початку діяльності групи.
— Тоді у місті щодня відбувалися проукраїнські мітинги, — пригадує хлопець. — Ми теж на них виходили — звичайно, без зброї й у цивільному. І тут бачимо — до вже захопленої будівлі ОДА рухається колона росгвардії — звісно, якщо це була б армійська колона, з десантом на броні, то нічого б у мене не вийшло. А так — вони їхали із задраєними люками, повільно, оскільки навколо була юрба людей. Тож я вистрибнув на БТР-82А, що проїжджав повз мене. В руках у мене був заздалегідь приготований для мітингу Державний Прапор України. Так я проїхав метрів сто, зістрибнув та розчинився у натовпі.
За словами Олега, на той час окупанти ще не проявляли агресивності. Це вже згодом вони почали застосовувати проти патріотів на мітингах світло-шумові гранати, а потім — і стріляти, спочатку — в повітря, а потім — і в людей…
Цей прапор, який став справжньою реліквією, згодом, вийшовши з окупованого міста, хлопці розгорнули й сфотографувалися з ним на згадку. Тепер знамено воює на харківському напрямку — Олег передав його побратиму-десантнику з позивним «Зима».
Виходили розвідники вночі через Дніпро. На лимані їх зустрів десантний катер зі спецпризначенцями й доставив на наш берег. Невдовзі старший матрос Олег вже був у своїй військовій частині й продовжив службу у ній. Згадуючи три місяці, проведені в окупованому місті, Олег каже:
— Весь цей час мене підтримувало усвідомлення того, що я — на своїй землі, в Україні, і я не хочу, щоб до мене додому прийшли чужі війська, й щоб моя мама плакала! Всі ми були як єдине ціле, і мріяли лише про одне — вистояти й зберегти Україну вільною!
