ТЕМИ
#ТЕРОБОРОНА #СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Як пережили окупацію мешканці Кутузівки

Прочитаєте за: 8 хв. 23 Червня 2022, 12:59 432

Селище Кутузівка розташоване на північний схід від Харкова. Через цей населений пункт проходить автомобільна дорога, що з’єднує обласний центр із Вовчанськом, Білим Колодязем, Приколотним та прикордонним контрольно-пропускним пунктом «Чугунівка». Саме цим шляхом частина росіян зайшла на територію України з метою знищення наших міст, містечок та селищ… Кутузівка опинилася під контролем окупантів у лічені години повномасштабного вторгнення. Мешканці селища жили у страху під постійними обстрілами два місяці, аж поки наприкінці квітня ЗСУ не звільнили населений пункт. 

Краще ж узяти використану жіночу білизну й унітаз, аніж тіло загиблого товариша…

…Перетинаємо черговий блокпост, де українські військові ретельно перевіряють наші документи, та заїжджаємо до населеного пункту. Картина після нашестя орків залишається незмінною: до Кутузівки ми побували в кількох населених пунктах, по яких пройшлася російська орда. Чергове селище, з такою любов’ю відбудоване працьовитими українцями, майже стерте з лиця землі. Потрощені багатоповерхівки, які дивляться на нас пустими темними вікнами, вигорілі приватні будинки, голодні домашні тварини, покинуті господарями, побачивши людей, кидаються у надії отримати їжу… 

Селище поділяється на дві частини — житловий район та дачне товариство. Тероборонець, який нас супроводжує, пропонує проїхати спочатку саме туди. 

Дачні дворики, вкриті непокошеною травою, серед якої яскравими плямами квітнуть півонії, троянди, маки. На покинутих грядках де-не-де червоніє полуниця, на тяжких гілках дозріває черешня — цього року вона вродила. Але біда — збирати її нікому, господарі дач цього року сюди не повернуться. Попри те, що орків відігнали на кілька десятків кілометрів, ворожі РСЗВ постійно накидують у село свої «подарунки». Ось і тепер чутно залпи… Бої тривають, ЗСУ міцно тримають оборону… 

Заходимо до будинку, де окупанти облаштували спостережний пункт. Картина, яка постає перед очима, вже не викликає подиву. Як і всюди, де ступила нога росіянина — понівечене нутро будинку, зруйновані меблі, побиті стіни, залишки якихось продуктів, пляшки від горілки, розкиданий мотлох, який виявляється елементами однострою окупантів… У дворі звертаю увагу на плашку від ременя з радянською зіркою, що блищить на сонці. До якого ж ступеня загрузла в корупції «друга армія світу», на скільки можна не поважати своєї теперішньої історії, щоб за 30 років не спромогтися виготовити достатньої кількості ременів із зображенням атрибутики росії!

Проходимось подвір’ям. Привертає увагу свіжоскопана земля під вишнею. Боєць, що нас супроводжує, розповідає, що тут знайшли останнє пристановище кілька орків. Їхні «побратими» не стали забирати зайвий «мотлох» — краще ж взяти використану жіночу білизну й унітаз, аніж тіло загиблого товариша… Згодом, щойно у селищі стане безпечніше, Червоний Хрест або інша гуманітарна організація забере покійників, аби ідентифікувати, а згодом, можливо, поміняти на тіла наших загиблих воїнів. А поки, орки, гнийте тут — без пошани, молитов та сліз ваших близьких. Бо, впевнена, вас оголосили зниклими безвісти, а ваші матері сподіваються, що ви ще живі. І нехай ваші душі не знайдуть спокою у нашій українській землі! 

Підвал дитячого садочка став прихистком для понад 130 людей

Більша частина мешканців покинула селище під час евакуації, яку організувала місцева влада після деокупації. Але деякі, здебільшого люди похилого віку, залишилися в Кутузівці. Рушаємо до будівлі дитячого садочка, в підвалі якого було облаштовано бомбосховище. Це сире, холодне, незатишне місце з 24 лютого стало прихистком для понад 130 людей, серед яких було приблизно 40 дітей, наймолодшому — три місяці. 

У напівтемряві на ліжках у підвалі сидять дві жінки похилого віку. Надія Пилипівна та Надія Іванівна — діти війни. Одна народилася в 1940 році, другій виповнилося 80. Щиро шкода цих стареньких: ті підвалини, на які вони спиралися все життя, рухнули 24 лютого цього року — росіяни та українці не братські народи. росія — ворог, росія — вбивця. Але це й досі не вкладається в голові жінок… Вони вперто не хочуть сприймати страшну реальність. 

— Мої онуки там, в росії! Невже вони для нас вороги? Ні, я не вірю, я не хочу в це вірити! — промовляє Надія Іванівна, але сльози, які котяться з її очей, видають той розпач, який криється в душі.

Наталя Миколаївна піднялася з підвалу, аби погрітися на сонці, поки триває тиша між обстрілами. Прошу жінку пригадати 24 лютого… 

— Перші вибухи ми почули о 4:50. Я тоді вже кричала, що почалася війна, але син до останнього не хотів вірити… Три години просиділи вдома, та коли кількість та сила вибухів стали вже нестерпними, побігли до бомбосховища. 

Тут жінка мешкає вже понад три місяці. Підвал став її домівкою, адже власного будинку пані Наталя вже немає — його рознесло вщент ворожим снарядом… 

Перші три дні, сподіваючись на швидке завершення бойових дій, люди перечікували обстріли, які тривали майже цілодобово, на стільцях. Коли зрозуміли, що війна затягнеться надовго, між обстрілами стали зносити з груп дитячого садочка ліжка. Ліжка довжиною півтора метра, проте на них розміщувалися по дві-три дорослі людини… Дітей та старих клали окремо. 

Росіяни намагалися приносити нам продукти, але ми нічого не хотіли від них приймати

Поступово стали облаштовувати побут: хтось приніс клітку з папугами, дитячими малюнками стали прикрашати стіни. Хтось зміг принести буржуйку — поступово у приміщенні стало не так холодно та волого. Пані Наталя розповідає, що один хлопчик зробив календар, на якому позначив дату — 28 квітня. Розповів, що йому наснився сон, що в той день Кутузівку буде звільнено від рашистів. Сон виявився пророчим.

— Ось і не вір після цього в дива, — зітхає жінка.

Їжу готували спочатку в довколишніх будинках, а згодом, коли газопостачання зникло, — на багатті у дворі садочка. Коли з’їли весь хліб, на пательні випікали коржики із залишків борошна. Їжу ділили на всіх, але більшу частину віддавали дітям, людям похилого віку та хворим, яких було дуже багато через холод і вологість у приміщенні. 

Згодом розпочався дефіцит продуктів, адже ніхто не був готовий до таких подій. Порції ставали дедалі меншими. 

— Орки знали про це. Навіть намагалися приносити нам продукти, залишали на ґанку. Але ми нічого не хотіли від них приймати. Ми, українці, горді. Від ворога, від окупантів, нам нічого не потрібно!

Решта деталей щодо окупації та поведінки росіян, якими поділилася жінка, не відрізняються від розповідей мешканців інших селищ — те ж мародерство, коли очманілі від отриманої влади та безкарності орки несли до відібраних у мирних жителів автівок усе, починаючи від білизни та унітазів, закінчуючи посудом та побутовою технікою; ті ж білі пов’язки на рукавах мешканців селища та погрози розправою у разі відмови їх носити…

Після закінчення нашої розмови син Наталі Миколаївни супроводжує нас на згарище їхнього будинку. Подвір’я зруйноване повністю, але в око впадає каміння, на якому стоїть безліч різних статуеток.

— Знаєте, я хоч і без освіти, простий різнороб, але мав таке хобі — збирав статуетки з різних куточків світу. Витрачав на них шалені гроші. Під старість планував зробити на цьому бізнес, — сумно усміхається Тарас. — Це лише десята частина, яку вдалося відкопати серед руїн…

Заспокоюю чоловіка, що навіть ця частина набуде ще більшої цінності через історію російсько-української війни. Тарас хапається за ці слова, як за останню надію…

Росіяни серйозно думали, що українці зустрінуть «асвабадітєлєй-рабів» без будь-якого опору

Рухаємося трасою в глиб села, яка поєднує його з Харковом. Проїжджаємо повз руїни дослідного господарства «Кутузівка» Інституту тваринництва УААН. Прошу нашого супровідника зупинити автівку. Але йти на ферму мені забороняють. Орки, виходячи із селища, щільно замінували територію господарства. Покинута худоба щодня підривається на мінах… 

На в’їзді до населеного пункту з боку Старого Салтова стоїть вигоріла техніка орків. Крім броньованих машин, тут і кілька автозаків росгвардії. Росіяни серйозно думали, що ми, волелюбні українці, зустрінемо «асвабадітєлєй-рабів» без будь-якого опору, а може, і з квітами, а купку незадоволених вони загонять до в’язниць! Але сталося не так, як гадалося! ЗСУ влаштувало їм гарячий прийом — горіть, орки, у пеклі!

Фото автора

Кореспондент АрміяInform
Читайте нас у Facebook