Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Майже всі ветерани рано чи пізно стикаються з уявною, або ж реальною проблемою кризи мети, браку справедливості, нерозуміння з боку суспільства й оточення, зневіри в собі та втрати сенсу буття. У Всесвітній день психічного здоров’я лікар-психіатр Юрій Баленко радить, де шукати відповіді на ці екзистенційні питання та як позбутися смутку, що заважає щасливо й повноцінно жити.
Начальник психіатричного відділення ВМКЦ Східного регіону (м. Дніпро) капітан медичної служби Юрій Баленко родом з Кіровоградщини. Закінчив медичне училище, здобув фах акушера, потім вступив до Національного медичного університету імені Богомольця на факультет підготовки лікарів для Збройних Сил України. Після закінчення вишу був розподілений до Олександрії, де розпочав інтернатуру, закінчив її у Києві.
Чоловік розповідає, що з дитинства замислювався про військову службу і хотів з нею пов’язати своє життя. Також мріяв допомагати людям як медик. І ці прагнення вийшло об’єднати.
— Так склалася доля, що під час роботи лікарем-психіатром у районній лікарні м. Олександрія був призваний до війська за мобілізацією у лютому 2015 року. Розподіл отримав до 17-ї танкової бригади на посаду старшого ординатора госпітального відділення медичної роти. З часом став начальником першого госпітального відділення медичної роти. Під час служби доводилося виконувати обов’язки командира медроти, начальника медичної служби. Після закінчення мобілізації запропонували підписати контракт і продовжити службу у ВМКЦ Східного регіону, де я уже п’ятий рік, — говорить Юрій Баленко.
— З чим довелося стикатися під час служби за мобілізацією? До чого були готові, а до чого — ні? — запитую у співрозмовника.
— З тих бурхливих подій минуло вже чимало часу, багато чого вже забулося, але саме так і працює людська психіка — щось з пережитого поступово йде з пам’яті, щоб не зашкодити здоров’ю.
Звичайно, все було нове — на військовій кафедрі ми вивчали лише теорію. І того з чим стикнулися в реальності ніколи не бачили — обстріли, поранені, вбиті, покалічені. Новим був і формат стосунків з оточенням — кадровими військовими, мобілізованими, медичним колективом, який вже мав досвід участі у більш масштабних подіях 2014 року. Відсутність повноцінного сну, обмежений час для відпочинку — все з початку було важко.
Якось у червні надійшла інформація, що потрібно негайно їхати на евакуацію з Попасної, щоб забрати поранених та вбитих. Тоді противник обстріляв автомобіль з військовослужбовцями — четверо хлопців загинули. Бій відбувався біля населеного пункту Золоте. Наші розвідники рушили їм на допомогу, але їхній БРДМ підірвався на фугасі — двоє з них згоріли у бойовій машині і їхні тіла евакуювали пізніше, а двоє були поранені. Закарбувалися обличчя загиблих — дорослих чоловіків, досвідчених воїнів, як зараз пам’ятаю їхні очі… Пам’ятаю, як тоді дивувалися поранені тому факту, що їм вдалося вижити після підриву і відійти під ворожим вогнем.
Ще добре пам’ятаю стан розвідника з нашої частини, який єдиний вижив після того, як його група потрапила в засідку.
Важко було бачити танкістів, які після лікування поранень в Одесі, поверталися до ППД і вимагали, щоб їх негайно повертали на передову, бо вони там зараз необхідні, адже мають досвід… Ці емоції, відчай — тобто всі класичні ознаки посттравматичного стресового розладу.
Говорив з ними, спрямовував на лікування та реабілітацію. Дуже у цьому допоміг досвід роботи психіатром у районній лікарні. Пам’ятаю, як у 2014 році до нас зверталися люди, які пройшли Іловайськ, були в полоні, брали участь у бойових діях і бачили великі втрати товаришів по службі. Та й самому було зрозуміло на що чекати — там не є тепло, не є затишно, там є смерть.
— Що психіці людини, і зокрема вам, допомагає впоратися із пережитим стресом?
— Має бути повноцінна підтримка рідних, яку я відчував постійно. Щодня виходили на зв’язок, цікавилися, говорили — я постійно відчував поруч своїх близьких, друзів, колег. При нагоді провідував однокурсник з факультету, підрозділ якого виконував завдання поруч.
Після повернення занурився в роботу, сімейні справи. Щоправда я особисто не пережив повної мірою всього того, з чим довелося зіткнутися деяким людям, але ж…
Вважаю, та й досвід показує, що найкраще для таких людей об’єднуватися між собою, більше спілкуватися. Важливо, щоб країна звертала на них увагу, давала їм можливість проходити реабілітацію — такі люди повинні працювати, їм потрібні хоча б деякі пільги для цього. Щоб вони могли погасити внутрішню агресію, відчувати, що вони потрібні, а не залишені на самоті з пережитим.
Увагою країни маємо показати, що їх цінують — той внесок, який вони зробили, є безцінним. Щоб вони легше пережили бойовий стрес і загасили той тваринний інстинкт агресії до не таких, як вони.
Коли цього не відбувається і люди не звертають на це уваги, то ветерани намагаються придушити пережитий біль в алкоголі, наркотичних речовинах, думають про суїцид або скоюють його через безвихідь.
Все це просто так не минає: ми ж не є роботами, ми живі, люди — у нас є нервова система, психіка — пережиті страхіття обов’язково позначаються на здоров’ї.
Багато з ким спілкувався — щоб люди з ПТСР не вдавали ззовні, що все добре. Коли починаєш говорити про цей досвід, то в кожного є свої певні нюанси, іноді приховані, які людина навіть не може сформулювати. Це надзвичайно важко, важко — це нічого не сказати.
— Яка реабілітація є найбільш ефективною і де її можна пройти військовослужбовцям та ветеранам?
— Для проходження реабілітації ми спрямовуємо військовослужбовців до військового госпіталю у Старокостянтинові. Це єдиний наш заклад психоневрологічного напрямку, де є закрите і відкрите відділення. Важко уявити нашу допомогу військовим без його існування.
Відділення відкритого типу надає розширені можливості з відпочинку і реабілітації психіки та нервової системи. Там надають низку спеціалізованих процедур, з військовослужбовцями працюють досвідчені психологи, є арттерапія. Всі, кого ми туди відправляли, залишилися задоволеними після проходження реабілітації. Є й такі, хто проходив її не один раз.
Дехто їде в Карпати у волонтерські табори — спілкуються з побратимами, працюють фізично. Хтось їде на море — пірнати за рапанами та рибалити у ветеранському колі.
Є пацієнт, який знайшов себе саме в цьому. Чоловік брав участь у війні в Афганістані, Чечні, понад рік воював в АТО, потім потрапив у полон, де провів рік. Після визволення пройшов лікування, реабілітацію, але наслідки перебування в полоні далися взнаки, тому звільнився через хворобу. Підтримуємо з ним дружні стосунки — часто надсилає відео своїх занурень, фото підводних трофеїв.
Надзвичайно захоплююся такими людьми. Це стимулює і надає сил — розумієш, що життя минає недаремно, і хочеться допомагати ще більше таким людям.
— Хобі один з важливих елементів повернення?
— Вважаю, що без улюбленої справи людина не зможе відновитися, вона обов’язково має на щось переключатися. Хобі додають ще більше стимулу до життя та втілення ідей.
Якщо в людини була мета до війни, то буде і після участі в ній. Життя триває. Ця війна — не заради війни, вона заради миру. І це головне.
Необхідно частіше бувати на свіжому повітрі, рухатися, більше спілкуватися, читати, слухати музику, відвідувати лекції, займатися творчістю. Дуже допомагають фізичні вправи. Багато хлопців після того, як почали бігати, відмовились від пігулок — природні ендорфіни замінили їм фармтерапію.
Візит до психіатра — що це?
— Ми всім говоримо, що відділення психіатрії не покликане ставити якесь тавро на людині, яка звернулася за порадою чи по допомогу. Це, насамперед, спілкування — вислухати людину, зрозуміти її проблеми, поділитися інформацією.
Ми всі військові люди і стикалися з війною, тому говоримо про спільне однією мовою — мовою довіри. Досвід показує, що навіть звичайне людське спілкування вже розвантажує людину, вона розуміє, що їй хочуть допомогти, відчуває підтримку.
Часто говорять: «Лікарю, це годинне спілкування виявилось достатнім для покращення самопочуття — дозвольте я буду до вас періодично приходити, щоб «вилити душу», щоб мені було легше з цим жити».
Коли ми виходимо на цей рівень, то зазвичай людина погоджується проходити терапію, коригувати сон, настрій, поведінку, емоції. Це не сувора психіатрія, ми не хочемо нікому зашкодити, а прагнемо індивідуально підійти до кожного пацієнта і допомогти. Звернення до нас — не діагноз і не край.
Якщо людина до нас звертається — це один із періодів життя, ще один іспит, який вона повинна пройти. Є такі проблеми, з якими можна впоратися самостійно, але є й такі, де потрібна допомога лікаря. Після чого можна повноцінно жити далі.
