Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…
28 серпня 2014 року назавжди залишилося в пам’яті Юрія Лазарьонка, 56-річного старшого солдата однієї з механізованих частин. Зранку того дня бронегрупа у складі двох БТР виїхала з Первомайська в напрямку Попасної, щоб доставити на позиції українських військ боєкомплект та забрати поранених. Супроводжували колону до тридцяти військовослужбовців батальйону та бійці Національної гвардії. На місці навідника-кулеметника однієї з броньованих машин був Юрій Лазарьонок.
— Щойно наші БТР порівнялися з лісосмугою, російські найманці відкрили шалений вогонь із гранатометів і великокаліберних кулеметів. Схоже, що в засідці вони нас чекали давно. І хоча цей напад був несподіваним, ніхто не розгубився, і ми відразу прийняли бій. Ворог добре підготувався до нападу, і вже за мить атакували нас одночасно з трьох напрямків. Коли перша машина зупинилася, її почали розстрілювати з гранатометів. БТР, у якому був я, з’їхав на узбіччя. Бойовики все ближче підходили до нашої машини. У якийсь момент одна з гранат з РПГ-7 влучила в БТР. Щось гаряче потекло по шиї та щоках. Змахнув долонею — кров. Потім подивився на місце механіка-водія і зрозумів, чия вона. Уламок влучив у голову побратима, — згадує Юрій.
У тому бою Юрій Лазарьонок зазнав контузії та численних осколкових поранень. Пересилюючи біль, виліз із машини через люк і відповз у посадку. Там знепритомнів. Прийшов до тями від голосів проросійських найманців. Вони прочісували територію і голосно перегукувалися. Вже вечоріло, сутінки спустилися на землю. Один з них побачив пораненого і з осторогою підійшов до нього. «Ідіть сюди, тут живий “укроп”», — покликав своїх. Юрія привезли в розташування найманців, допитали і нарешті зробили перев’язку.
Наступний день почався з того, що його, як колоду, возили по всіх блокпостах і демонстрували як трофейну здобич. «Дивіться, це бандерівець, який вбивав жінок і дітей», — представляли його бойовики як жахливе чудовисько. І кожного разу нещадно били. Щоб до кінця психологічно зламати воїна, вони проводили демонстрацію розстрілів. Приставляли ствол автомата до скроні та натискали на гачок. Юрій час від часу непритомнів і молився, щоб цей жах якнайшвидше закінчився. На щастя, у нього при собі не було ні військового квитка, ні інших документів. Також бойовики неодноразово спробували розшукати на його тілі підказки: тату зі вказівкою на належність до якогось елітного військового формування. На допитах розповідав, що є мобілізованим солдатом, якому невідомі ніякі військові таємниці, і що непосвячений у плани командування.
Потім його передали в ізолятор окупованого міста Стаханов, де він вже перебував під наглядом працівників місцевої «міліції». Сидів у камері зі злодіями, але більшість часу все ж провів в одиночній камері…
Зі слів воїна, найважчим було очікування своєї подальшої долі. Його не виводили на вулицю, він не мав змоги ні з ким спілкуватися, не міг передати вісточку родині, що живий… Минали дні, тижні, місяці. Аж однієї ночі двері камери несподівано відчинилися. Зайшло двоє озброєних чоловіків міцної статури у військової формі російського зразка. Мовчки одягли на голову мішок, вивели на вулицю і посадили до авто. Першою думкою було — розстріл. Утім, як для засудженого до страти, з ним поводилися дуже люб’язно. Ніхто не штовхав, не бив і навіть не погрожував. За декілька годин машина під’їхала до центрального готелю Луганська. Його відвели в номер і наказали чекати, щоправда не сказали, чого і скільки. У готелі він провів три дні. Їв, спав і чекав, що буде далі. У цьому ж готелі на той час були розташовані російські найманці зі всіх кутків РФ: Сибіру, Уралу, Поволжя, Москви, Санкт-Петербурга тощо. Вони там відпочивали після перебування на передовій.
Після виснажливих днів полону перебування в готелі було чимось нереальним. Навіть вдалося зателефонувати до рідних, які вже втратили надію побачити Юрія живим.
— За три дні ці ж люди вивезли мене на машині через неконтрольовану ділянку кордону на територію РФ. Звідти вже офіційним шляхом завезли в Україну. І менш ніж за п’ять днів мене вже зустрічали рідні в Кіровоградській області. До речі, активну участь у моєму звільненні взяли українські волонтери, — каже воїн.
Нині старший солдат Юрій Лазарьонок повернувся до строю і продовжує службу у своїй рідній частині. На запитання, як полон вплинув на його психологічний стан, відповів впевнено: «У полоні я не зламався і зберіг віру в нашу Перемогу!»
Фото автора
Міністерство оборони України запропонувало розпочати роботу над законодавчим визначенням поняття «кібервійна».
Президент провів 28 березня телефонну розмову зі спікером Палати представників Майком Джонсоном.
Міжнародний арбітраж ухвалив три рішення, якими присудив стягнути на користь Міністерства оборони України кошти на загальну суму понад 14 мільйонів євро та 4 мільйонів доларів США.
Цивільні росіяни обговорюють примусове залучення громадян рф до голосування для забезпечення високого рівня явки виборців на виборчі дільниці.
Володимир Зеленський провів 28 березня зустріч із делегацією Національних зборів Франції на чолі з їх головою Яель Брон-Піве.
Ratel Deminer — мінний трал, який знаходить та нейтралізує протипіхотні міни. Він отримав статус BRV1, це означає, що розробку визначили пріоритетною для Сил оборони.
Захищаємо світ
Нині Євген Миколайович воює на сході України. Нещодавно він завітав до АрміяInform і розповів про досвід історика, який став учасником вікопомних подій останнього…