Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
На ХХХІІ Літніх Олімпійських іграх спортсмени нашої збірної завоювали 19 нагород, 10 з яких на рахунку представників Збройних Сил України. Сьогодні наша розповідь про представника Центрального спортивного клубу ЗС України, срібного призера з боротьби греко-римського стилю старшого солдата Парвіза Насібова.
«Боротьба на Кавказі – національний вид спорту»
– Парвіз, як Ви прийшли в боротьбу і чому саме цей вид спорту став справою Вашого життя?
– Я народився в селі Муганлі Акстафінського району в Азербайджані. Там же і пішов в секцію вільною боротьби, оскільки це була єдина спортивна секція, яка була в цьому населеному пункті. Коли мені виповнилося вісім років, родина переїхала в Україну, в місто Миколаїв. Саме в цьому місті я продовжив заняття боротьбою, щоправда, перейшов у греко-римський стиль. Взагалі, боротьба для народів Кавказу – це набагато більше, ніж просто спортивні змагання, це – національний вид спорту та наша етнічна риса. Певно не помилюся, якщо скажу, що кожен кавказький чоловік хоч раз у житті виходив на борцівський килим. Тому я ніколи не уявляв себе, наприклад, у боксерських рукавичках чи на футбольному полі. Лише на килимі у борцівському трико. Та й батьки завжди мріяли, щоб у них був син, який би займався боротьбою. Взагалі, мої батьки великі прихильники спорту. Мій старший брат займався боротьбою, а менший, якому лише 11 років, подає великі надії в цьому виді спорту. Він завжди присутній на моїх змаганнях і має амбіції перевершити мої результати.
«Важка праця завжди окупається»
– Ваша родина переїхала в Україну в 2004 році, по суті, на порожнє місце. Інша країна, інші традиції та закони. Важко було?
– Звісно, довелося змінити весь образ життя. До того ж матеріальні труднощі додавали неабияких проблем. Щоб прогодувати родину, батьку доводилося працювати на кількох роботах. Але ми полюбили Україну. Нам подобається цей народ і сьогодні я не уявляю себе громадянином іншої держави. Хоча, зізнаюся, були пропозиції виступати за інші країни, проте я бачу своє майбутнє саме в Україні.
– Професійним спортсменом Ви стали саме в Україні. Як це відбувалося?
– Повторюся, в Україну я переїхав у віці восьми років. І відразу пішов до секції боротьби в Миколаєві. В 12 років я поступив до спортивного інтернату в Маріуполь, а згодом перевівся до Запорізької обласної школи-інтернату спортивного профілю, яку й закінчив в 2015-му. Я завжди наполегливо тренувався, адже не уявляю своє життя поза спортом. Навіть у періоди відновлення я знаходжу час, щоб прийти до спортзалу і принаймні подивитися на тренування чи змагання інших. Взагалі, мене привчили, що для досягнення результатів необхідна важка праця. Мій життєвий девіз: «Важка праця завжди окупається». Ще під час навчання в Запоріжжі я виступав на різноманітних юніорських та молодіжних змагання в Україні й світі. І саме завдяки наполегливій праці я піднімався на п’єдестал пошани чемпіонатів світу та Європи на юніорському та молодіжному рівнях.
«Я їхав за перемогою, адже розумів, що другого шансу може й не бути»
– Ваша кар’єра не зовсім типова. Ви стали олімпійським призером, бувши переможцем юніорських та молодіжних чемпіонатів, але не здобувши жодної нагороди на дорослих чемпіонатах. Як так сталося?
– Мені 23 роки, отже я лише починаю міксувати свої виступи на молодіжному та дорослому рівнях. А в збірній України в своїй ваговій категорії я був другим номером і за рейтингом на Олімпіаду мав їхати інший спортсмен. У нього було кілька спроб здобути олімпійську ліцензію, проте щось не склалося. Тому дали шанс кваліфікуватися на Олімпіаду мені. Це було на міжнародному турнірі в Болгарії. Я їхав туди і розумів, що це мій єдиний шанс здобути олімпійську ліцензію і права на помилку в мене не має. Тому викладався на повну. На тих змаганнях я вийшов у фінал і зупинився за крок від перемоги. Тренери порадили мені не виступати у фінальному поєдинку, адже була травма. Тому я задовольнився срібною нагородою, яка також давала право поїхати в Токіо. Ще маю сказати добрі слова на адресу тренера збірної України Володимира Шацьких. Саме він вірив в мене до останнього, і, як він зізнався мені після Олімпіади, «відчував інтуїтивно, що ти повернешся з медаллю».
Ніякі змагання не можуть порівнятися з Олімпійськими іграми
– Розкажіть про Олімпійські ігри. Атмосфера, змагання, емоції…
– Перше, я вражений олімпійським Токіо і Японією взагалі. Відчуття, що ця країна технологічно перебуває як мінімум в 22 сторіччі. Але при цьому японці зберегли свою самобутність та неперевершену доброзичливість. Вони будь-якою миті можуть кинути свої справи і прийти тобі на допомогу. Принаймні в мене склалося таке враження. Тепер щодо змагань. Річ у тім, що Олімпійські ігри – це настільки топові змагання, що з ними не можуть порівнятися ані континентальні першості, ані світові. Там рівень напруженості й емоціональної забарвленості зовсім інший. Напевно тому багато титулованих спортсменів, які впевнено перемагали на світових першостях, залишаються без олімпійських нагород.
«Гіркота від поразки в фіналі залишила гіркий осад в душі»
– Ви їхали на Олімпіаду в статусі, так би мовити, «темної конячки», перспективним молодим спортсменом без дорослих титулів. Чи не відчували Ви елементи недооцінки з боку суперників?
– Можливо, щось таке й було, але ж це проблеми суперників. Головне, що я їхав за перемогою, адже розумів, що другого такого шансу в моєму житті може й не бути. Тому виходив на кожний поєдинок, як на останній бій. І коли у чвертьфіналі переміг досвідченого чемпіона світу і Європи росіянина Артема Суркова, а в півфіналі просто вирвав на останніх секундах перемогу у дворазового чемпіона світу і чотириразового чемпіона Африки єгиптянина Мохамеда Ельсаєда, відчув, що я майже чемпіон. Саме це і зіграло зі мною злий жарт, адже не зміг відповідно налаштуватися на фінальний бій. Взагалі, у мене й досі залишається враження, що найсильніші емоції в своєму житті я відчув саме після перемоги в півфінальному поєдинку. Навіть тепер, коли в житті сталося багато приємних моментів, я не можу відчути такі сильні емоції. До того ж гіркота від поразки в фіналі залишила гіркий осад в душі. Але впевнений, з часом це пройде і зможу налаштуватися на подальші перемоги.
У поразці завжди насамперед винен сам спортсмен
– Боротьба – жорсткий вид спорту? Наскільки тут присутні суб’єктивність рішень та «підкилимні» ігри?
– Звісно, як і в кожному виді спорту, в боротьбі присутні й суб’єктивні суддівські рішення й інтриги, і елементи протежування. Це, так би мовити, поза килимом. Та й на килимі інколи доводиться зіштовхуватися з елементами нечесної боротьби. Такі, як намащування маслом чи заборонені захвати, після яких ламаються пальці та інше. Але до цього потрібно бути готовим. Врешті-решт, ніхто не виходить на килим із думкою програти. Всі бажають здобути перемогу за будь-яку ціну і роблять усе для цього. Тому доводиться бути готовим до всього. Я впевнений, що у поразці завжди насамперед винний сам спортсмен. Якщо звалювати свою провину на суддів, суперників чи тренерів, то краще завершувати кар’єру.
«Втриматися на вершині набагато важче, ніж зійти на неї»
– Ну завершувати кар’єру Вам ще зарано, та й не у Вашому характері винити в своїх невдачах інших. А на чому сьогодні Ви сконцентрувалися і до яких змагань готуєтесь?
– Так, принаймні ще років 7-10 планую активно боротися. Наразі триває період відновлення, тому намагаюся максимально приділити його своїй родині. Саме там моя головна підтримка та натхнення. Ще потрібно вирішити певні побутові проблеми, яких накопичилося чимало. Нещодавно я, завдячуючи Запорізькій облдержадміністрації, отримав перше в своєму житті власне житло. Тож потрібно, так би мовити, налагодити побут. До того ж планую на призові кошти купити житло своїм батькам в Миколаєві, адже вони й досі знімають квартиру. До того ж я вже 15 років не був на своїй Батьківщині – в Азербайджані. Там залишилося багато родичів, підтримку яких я відчував навіть у Токіо. Тому, можливо, при наявності часу, вирвуся на кілька днів туди. Щодо спорту, то незабаром розпочинається черговий олімпійський цикл, тому потрібно готуватися. Тепер я вже олімпійський призер, а не «перспективний юніор», тому втриматися на вершині набагато важче, ніж інколи зійти на неї.
Тренер – професія особлива, і не кожен може ним стати
– По завершенню спортивної кар’єри не плануєте стати тренером?
– Певно, ні. Тренер – професія особлива, отже, не кожен може ним стати. Для цього потрібні певні особливі якості і, головне, вміння вкладати в свого учня всю силу душі й чекати… Це я можу порівняти з вирощуванням рідкого плодового дерева, яке ти посадив, ретельно доглядаєш, роками чекаєш від нього плодів, а якими вони будуть, не знати. Мені з тренерами пощастило. Я вже говорив про Володимира Щацьких, який повірив у мене. Завжди з теплотою згадую про Миколу Салєєва та Євгенія Черткова, які вклали в мене свою душу. До речі, моєму першому тренеру Миколі Салєєву вже 82 роки, але він ще й досі, хоч раз на тиждень, обов’язково телефонує мені, цікавиться справами, дає поради. Він для мене справжній Тренер і Наставник. Чи зможу я в майбутньому стати таким для когось? Не впевнений.
Беззаперечні Чемпіони
– Ви представляєте Збройні Сили України. Сьогодні наші воїни відбивають російську агресію, хто вони для Вас?
– Знаєте, у спорті є таке розуміння – Чемпіон. В широкому розумінні це означає не просто переможець змагань, а Єдиний, Найкращий, Недосяжний. Так от, ці хлопці та дівчата, які зараз на передовій і, завдяки яким ми можемо насолоджуватися мирним небом та досягати певних спортивних перемог, для мене вони беззаперечні Чемпіони. Я дуже хочу, щоб кожен із них повернувся до своїх домівок, до своїх рідни живим і здоровим.
Фото Назара Волошина
