Історії полонених детально фіксували самі російські історики. «У нас немає військовополонених, є зрадники!» — так колись нібито заявив кривавий Йосип Сталін. Жорстокість радянського…
Полковник В’ячеслав Власенко (позивний «Філін») у 2014-му ‒ виконувач обов’язків командира батальйону «Донбас-Україна» ЗС України, на базі якого пізніше сформував 46-й окремий штурмовий батальйон спеціального призначення ЗСУ. У 2014-му він один із тих, хто під час боїв із російськими загарбниками в Іловайську разом зі своїми воїнами проривався крізь обіцяний Кремлем «зелений коридор», який насправді виявився пасткою та для багатьох наших воїнів «дорогою смерті».
Нині В’ячеслав Власенко ‒ начальник Управління цивільно-військового співробітництва Генерального штабу ЗСУ. Кореспонденту АрміяInform він розповів, що насправді відбувалося в Іловайську в серпні 2014 року.
‒ Пане полковнику, у серпні 2014-го Ви були командиром добровольчого батальйону «Донбас», який разом з іншими підрозділами отримав завдання звільнити Іловайськ. Розкажіть, що відбувалося наприкінці серпня в Іловайську?
‒ Тоді спочатку планувалося зовсім інше завдання для нашого батальйону. Було потрібно зайти в населений пункт Спартак. Я розробив план, мої воїни вели розвідку. Тоді раптово передали, що є завдання їхати в населений пункт Іловайськ. Це районний центр, один із важливих залізничних вузлів Донбасу. Ми думали, що таким чином відбувається оточення українськими військами міста Донецьк (так само, як це відбувалося зі Слов’янськом) для того, щоб надалі ворог покинув обласний центр і ми могли зі своїми підрозділами туди увійти.
«Із першої спроби ми не змогли увійти в Іловайськ, зазнавши втрат, відійшли. Але вже наступного разу, використавши деякі військові хитрощі, нам вдалося взяти під контроль певну частину міста»
У перший захід до міста були використані добровольчі підрозділи «Азов» «Донбас», «Дніпро», «Шахтарськ». Планували, що завершимо справу за один день. Однак усе виявилося набагато серйознішим, ніж ми очікували.
На жаль, з першої спроби ми не змогли увійти в місто, зазнавши втрат, відійшли. Але вже наступного разу, використавши певні військові хитрощі, нам вдалося зачистити певну частину міста від окупантів.
‒ Очікувалося, що сили противника виявляться меншими?
‒ Так. Із самого початку ми розраховували, що у Іловайську в противника буде мало сил і засобів, щоб утримати місто (була інформація, що там не більше ніж 200 бойовиків). Ми йшли туди фактично на одну добу. Ніхто не розраховував на тривалі бойові дії. Тоді ще не знали, з ким насправді маємо справу і думали, що це озброєні бойовики, сформовані з сепаратистів. Але непередбачувано ворогові вдалося наростити особовий склад і добре закріпитися. Ми зустріли дуже жорсткий супротив, тому що місто було добре укріплене і ворог розташувався у багатоповерхівках та лісосмугах, які знаходились на підступах і в самому містечку.
19 серпня нам вдалося закріпитися на західній частині Іловайська. Одразу ж намагалися звільнити і східну його частину. Однак нам не вистачило сил. І відповідно і боєкомплект, і запаси продовольства при собі ми мали невеликі. Тоді ми почали звертатися у штаб, щоб нам надали допомогу та привезли боєприпаси. У той час у Іловайську уже розпочалися справжні бойові дії.
‒ Вам змогли підвезти боєкомплекти і припаси? Як далі розвивалися події?
‒ Не одразу. Був дуже складний під’їзд. До Іловайська їхали полями через сіру зону, здійснюючи так звані рейдові дії. Через це боєприпаси та продукти нам змогли привести тільки 23-24 серпня, якраз на День Незалежності. А увійшли в Іловайськ ми з 18 на 19 число.
‒ Як фактично без зброї та продуктів вдалося увесь час утримувати позиції у місті?
‒ Тиждень ми харчувалися за рахунок того, що було з собою та того, що вдалося знаходити в підвалах та на городах місцевих мешканців, які покинули свої будинки. Збирали недокопану картоплю, тобто харчувалися тим, що потрапляло під руку.
Ми закріпилися на позиціях. У будівлі тамтешньої школи номер 14 я організував командний пункт батальйону. Решта підрозділу розмістилися на околицях Іловайська та вздовж залізниці, яка чітко посередині перетинала місто. Тобто зайняли кругову оборону.
Я розумів, що з одного боку в нас Харцизьк, з іншого – Донецьк. Тобто населені пункти, які вже були зайняті ворогом. Тож атаки можна було очікувати з будь-якого боку. Ми до цього готувалися і розташувалися відповідно до обстановки, яка була. Коли були мої запити на роботу артилерії на підходах до Іловайська, Збройні Сили потужно відпрацьовували їх.
‒ Коли настав момент, і Ви зрозуміли, що маєте справу не просто з озброєними бойовиками, а воюєте проти регулярної армії збройних сил РФ?
‒ Це сталося у День Незалежності ‒ 24 серпня. Тоді сили ворога почали нарощуватися, і ми це відчули одразу. Удари почали наноситися з великокаліберних артилерійських систем, із системи «Град», «Ураган», «Смерч», ворог застосовував касетні боєприпаси. Ми побачили, що такий потужний вогонь відкривають саме з території Російської Федерації. Після цих обстрілів, які продовжувались протягом години і більше, навколо горіло все.
«Готували їжу прямо у дворі школи. Насамперед годували цивільних, а вже потім їли воїни»
‒ Що для Вас, як для командира, було тоді пріоритетним?
‒ Важливо було захистити, сховати від ворожого вогню свій особовий склад. Також ми зібрали усіх цивільних, які з якихось причин залишилися на цій половині Іловайська та розмістили їх у підвалах школи. Школа була побудована у 70-ті роки минулого століття. Тоді обов’язковим було будувати бомбосховища. Щоправда, ці бомбосховища були необладнані, не мали ні перекриття, ні вентиляції, але їхні бетонні стіни були міцні й давали можливість захистити хоча б цивільних людей. Ми врятували 72 цивільні особи, лише двоє з них були чоловіки. Решта ‒ жінки та діти. Наймолодшій дитині було тільки два роки. Ми готували їжу прямо у дворі школи, знайшовши у їдальні шкільній посуд, у якому колись готували для дітей. Я дав команду, щоб насамперед годували цивільних, а вже потім їли воїни.
‒ Коли ситуація стала настільки критичною, що стало зрозуміло ‒ потрібно шукати вихід із міста?
‒ Критична ситуація виникла з самого початку, адже вогонь вівся по нас із усіх боків, і ми розуміли, що резервів у нас обмаль ‒ ми стояли в одну лінію і напруга була цілодобовою. Відпочинку не було ні вдень, ні вночі й надалі ставало дедалі складніше. Я бачив, як люди засинають на ходу, бо організм просто вимикається. Потім вже, оцінюючи події в Іловайську та оцінюючи їх з іншими подіями, зокрема ДАП, Дебальцеве, я хочу сказати, що не можна сприймати Іловайськ тільки як трагедію. Це була велика битва, великий героїзм кожного воїна. Адже українські громадяни, які були там, – добровольці, які узяли зброю, не будучи добре підготовленими для ведення бойових дій, але попри це показали всі свої найкращі риси характеру та стали прикладом для мільйонів українців. Вони дали бій в рази більшій армії.
«Іловайськ – це не тільки трагедія. Це справжній героїзм наших воїнів, які змогли протидіяти в рази більшій армії»
‒ Коли РФ запропонувала нашим підрозділам «зелений коридор», чи були у Вас сумніви щодо правдивості їхніх намірів?
‒ Ми вкотре пересвідчилися, що росіянам вірити не можна. Коли спочатку вони взагалі пропонували виходити без зброї, я був проти, бо розумів, що ми будемо в оточенні і що вони мають намір узяти усіх без зброї у полон. Саме тому ми вирішили пробиватися із боєм. Ми підготували план виходу, намагались максимально все продумати, на жаль, ми могли розраховувати лише на обмежені власні сили та засоби. Чомусь усі постійно говорять лише про наші втрати. І це насправді велике горе. Дійсно трагедія ‒ втрати таку кількість українських захисників. Але я хочу, щоб усі розуміли, ‒ усі воїни не загинули просто так. Ми там не йшли, як вівці, щоб нас розстрілювали! Ні. Це був прорив. Був запеклий бій. Росіяни стояли в три ешелони оборони, два з яких наші війська пробили. Вийшли аж до третього. Причому треба розуміти, що постійно вівся дуже щільний і потужний обстріл артилерії ворога. Уже влітку 2014 року армія РФ координувала свої дії за допомогою безпілотників. Також у них постійно працювала розвідка. Вони заздалегідь зайняли панівні позиції на пагорбах і бачили всі наші переміщення… Але і попри це наші воїни показали свою міць і силу характеру.
‒ Яким чином вдалося все ж таки пробити ешелони ворога?
‒ Ми рухались по дорозі, попереду йшов авангард із декількох машин бронетехніки Збройних Сил України. Далі всі переміщення відбувались на цивільних автомобілях, автобусах. І уявіть, як можна було з того маршу, з асфальтованої дороги розвернутися та ще й атакувати добре укріплені позиції противника, пробити ешелони та знищити багато і живої сили, і озброєння, і бронетехніки. Це насправді героїзм наших воїнів. Тому вірю, що врешті-решт історія все одно розставить всі події на свої місця, покаже цю битву українців за свою землю не лише як трагедію. Біль від трати своїх синів ні з чим не порівняти. Проте треба розуміти, вони загинули не просто так. Вони віддали своє життя героїчно. Прості хлопці здатні на справді великі подвиги. Лише в батальйоні «Донбас» я можу назвати дві людини, які підірвали себе гранатами разом із ворогом, аби лише не потрапити в полон. Це я називаю справжнім героїзмом, це герої сучасності.
‒ Як Ви ставитеся до того, що День пам’яті захисників України встановлений саме 29 серпня?
‒ 29 серпня було обрано Днем пам’яті всіх загиблих, не лише у Іловайську, а й усіх, хто віддав життя у російсько-українській війні, не випадково. Бо саме цього дня загинула велика кількість українських захисників ‒ 366 загиблих, сотні поранених та безвісти зниклих. І саме трагедія виходу через пекельний коридор дуже сильно вплинула на українське суспільство. Тому, на мою думку, дуже правильно, що саме 29 серпня було обране Днем вшанування пам’яті наших воїнів. Тому що майбутні покоління українців будуть знати, що так історично склалося, що українці завжди боронили свою землю і будуть боронити за будь-яких умов. Цей день ‒ це шана героям, які віддали найцінніше, що в них було ‒ своє життя. І завдяки цьому дню не забудеться ні їхній героїзм, ні їхній внесок у спільну перемогу. У моєму батальйоні ми пам’ятаємо усіх героїв. Моїм наказом бойова техніка була названа позивними усіх героїчно загиблих воїнів. Їхні імена ‒ на броні, а отже, і у серцях побратимів.
Фото з особистого архіву В’ячеслава Власенка
