ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

У Києві відбулася перша виставка Музею воєнного дитинства в Україні

Прочитаєте за: 13 хв. 22 Липня 2021, 9:40

Про історію виникнення музею, його підрозділ в Україні, мету і особливості роботи з травматичними темами «Цензор» поспілкувався з директоркою музею Юлією Скубицькою і проєкною менеджеркою Світланою Осіпчук.

З ДЕЯКИХ НАШИХ ІСТОРІЙ МОЖНА ПОБАЧИТИ, ЩО ДІТИ В СІМЕЙНІЙ СИСТЕМІ, ДОЛАЮЧИ ТРАВМУ, НАМАГАЮТЬСЯ ВКЛЮЧИТИСЯ В ЯКІСЬ ДОРОСЛІ РОЛІ — ДОПОМОГТИ СВОЇМ БАТЬКАМ.

Розкажіть про ідею, історію виникнення музею?

Світлана: В Україні ми працюємо, як офіційно оформлена інституція з 2020 року. Хоча ми приватний музей, який є відокремленим підрозділом міжнародної організації. Наш центральний офіс — Музей воєнного дитинства у Сараєві (Боснія і Герцеґовина). Вони відкрили свою першу постійну виставку у 2017 році і зараз вже мають своє велике приміщення, і неабияку підтримку суспільства. Перша тема, над якою вони починали працювати, —балканська війна середини 90х. Засновник музею — Ясмінко Халілович, він пережив осаду Сараєво, яка була в першій половині 90х. Тоді він був дитиною. І у 2011, коли йому було 22 роки, почав збирати історії інших людей, що також були дітьми під час війни. Написав про це книжку «Воєнне дитинство». Вона вийшла у 2013 році. Після цього йому спала на думку ідея, що з цього може бути музей. Це одна з великих справ його життя.

Наші дослідники працюють з 2018 року. Збирають історії. І не тільки на Сході, хоча з цього все починалось. Вони працюють у Харкові, Львові, Києві та інших містах, записують вимушено переміщені родини. Частину інтерв’ю ми записуємо онлайн. Учасником проєкту може бути дитина, яка на момент початку воєнних дій мала хоча б на один день менше за 18 років. Відповідно частина з них вже виросла, але частина ще досі діти, навіть не підлітки.

-Тобто матеріалу у вас багато і його досі збирають. Буде розширення експозиції? У що це, на вашу думку, може перерости?

С: Перша виставка відбулася в Києві. І буде подорожувати далі в тому вигляді, якому є зараз,. Ми хочемо, щоб її побачили в тих містах, де живуть наші учасники, де живе багато переміщених осіб, а ще людей, недотичних до воєнних подій. І після того, як ми завершимо її покази, сподіваємось, що у нас теж буде приміщення для постійної експозиції.

А щодо історій, оскільки ми музейна установа, то наше завдання не тільки експонувати. У нас є архів предметів, які нам передають діти, і архів інтерв’ю. В планах колись зробити його доступним для досліджень інших істориків, соціологів.

Окрім історій, представлених на виставці, є багато інших. Розмова з дитиною може відбуватися протягом години, півтори. У нас є питальник, який розроблено в центральному офісі. Його взяли за основу, змінили відповідно до контексту, бо в Україні — це конфлікт, який триває.

-Хто працював над питальником? Кого залучали, щоб коректно його скласти?

Юлія: Його складали працівники центрального офісу, він, як казала Світлана, пройшов певну кількість змін. У них більший досвід опитувань — музей працював, як і у Боснії з дорослими людьми, так і, наприклад, з дітьми в таборах біженців із Сирії в Лівані.

Питальник розробили у співпраці з психологами і з іншими спеціалістами в такого плану дослідженнях. Головна мета тут, з одного боку, дізнатися про дитячий досвід життя в умовах війни, але одночасно не нашкодити їм цими інтерв’ю.

Є досить велика низка питань, яких ми уникаємо, і якщо наші учасники самі не заходять в ці теми, ми їх туди не ведемо. Тут дуже важливо, щоб дослідники були досвідченими в таких непростих темах і краще орієнтувались в ситуаціях самі. Бо стовідсотково прописати їхні дії неможливо.

-Хто за фахом дослідники? Історики?

Ю:З нами працюють історики і соціологи. Частково вони мають досвід якихось соціальних проєктів. Наприклад, з людьми, що пережили Чорнобиль, або Другу світову, або досвід взаємодії з людьми, на яких вплинула війна зараз. Або з будь-якими іншими вразливими групами.

С: Ми теж дослідниці. Не конкретно для нашого музею, але загалом ми обидві історикині. Юля працює з темою радянського дитинства, я з темою пам’яті про репресії.

-В такому разі, яка специфіка дітей і в чому різниця з дорослими, якщо ми говоримо про травму?

С: Велика частина резистентності цьому досвіду дітей залежить від того, яка реакція на події у їхніх батьків. Ще значна частина залежить від віку дітей. Плюс з наших деяких історій можна побачити, що діти в сімейній системі, долаючи цю травму, намагаються включитися в якісь дорослі ролі — допомогти своїм батькам. І насправді деякі дослідження показують, що це дуже добре для перенесення травми — активна роль підвищує шанси на те, що потім дитина буде швидше одужувати від цього.

Ю: Саме тому для нас дуже важливо показувати дітей не лише як жертв війни, а що вони докладають багато зусиль для того, щоб впоратися з ситуацією.

С: Діти нерідко вдаються до якогось мистецтва, щоб висловити свої почуття в такий спосіб. Картина в сірих тонах, яка є серед експонатів, — це, мені здається, яскравий приклад трансформації.

Я принесла ляльку як знак того, що ми гралися, не помічаючи, що там війна… - У Києві відбулася перша виставка Музею воєнного дитинства в Україні 02

Загалом і дорослі, і діти реагують на травму залежно від великої сукупності факторів. Яка сімейна історія, чи є попередні травматичні події. Буває так, що дитина може переживати травматичну подію, вже знаходячись всередині несприятливою сім’ї, де є, наприклад, насилля. І ще реакція залежить від персонального психологічного ресурсу. Дитина може не розповідати взагалі про те, що пережила чи переживає. Може забути, витіснити це.

Нашим завданням не є витиснути якихось емоцій з дітей. Навпаки, ми намагаємось бути дуже обережними в діалогах і не тиснути в жодному разі на учасників проєкту.

Ю: Наші дослідження показують, що в Україні це все ще дуже залежить від якихось соціально-економічних чинників. Тому що є велика різниця між родинами, у яких були родичі поза зоною конфлікту, у яких була підтримка, друзі — і вони могли швидко виїхати. І родинами, де, наприклад, одна мама, яка піклується про трьох хворих родичів і має двох дітей. І коли їй говорять про переселення, вона відповідає: «А як я буду їх всіх переселяти?» Тут навіть самій з дитиною було б страшно їхати у невідоме. Не в усіх людей є вища освіта, знання англійської. Багато хто конкретно прив’язаний до місця роботи і свого житла. Вони не мобільні, і мені здається, що в українському суспільстві не до кінця є розуміння цієї проблеми. Люди можуть не виїжджати не тому, що їм не хочеться, а тому що це дійсно досить непросто.

С: Плюс є і таке, що переїхавши, люди все одно нерідко зустрічають осуд вже на новому місці. На наших історіях ще видно, в яку систему навчання була включена дитина ще до війни, наприклад, гуртки, ігри, секції, тобто можливість якихось додаткових занять, окрім школи. І можна відстежити, як це впливає на реакції на травму.

Ю: Тобто, чим ширший у дитини був позашкільний світ, тим більший вибір каналів через які можна прожити емоцію в безпечній формі. Наприклад, вона грає на якомусь інструменті і може проемоціонувати саме в такий спосіб. Те саме з активізмом, спортом і таке інше.

І є велика проблема в тому, що багато родин, які переїжджають, стають дуже обмежені в ресурсі — діти вже не можуть брати участі в подібних активностях. Це дуже вражає в інтерв’ю, наскільки у дітей, принаймні, у тих, з якими нам довелося поговорити, було багатше позашкільне життя до 2014 року. І це не залежить від того, чи вони там залишились, чи переїхали. У багатьох тепер тільки школа, переїзди з квартири на квартиру і все. Тобто виживання.

-І це ще один травматичний момент, тобто навіть, якщо війна вже не поряд, але життя стало не таким, як було раніше. Щодо сімей? В основному люди погоджувались на інтерв’ю, чи навпаки було важко знайти родини, що готові співпрацювати? Люди, які залучаються до проєкту, розуміють, навіщо це потрібно?

С: Частина інтерв’ю — не наша ініціатива, а навпаки з того боку. Є певна інформація про те, що ми збираємо історії і люди нам пишуть. Коли у нас з’явилася сторінка у фейсбуці почали зв’язуватися з нами там. В деяких невеликих населених пунктах це все передавалося від родини до родини. Бо там всі одне одного знають і живуть в однаковому контексті. Буває так, що в одному інтерв’ю ти читаєш про якусь подію, яку описує дитина, і потім про цю ж подію читаєш у дитини з сусіднього населеного пункту.

Ю: Ми досить інноваційна структура в плані опитування дітей і тим більше в якихось складних обставинах, в Україні таких структур не так багато. Через це ми маємо продовжувати встановлювати довіру з батьками. Тому дивимося на це, як на процес, що розгортається. Чим більше ми будемо працювати, тим більше будемо безпосередньо встановлювати зв’язків на місцях.

Я принесла ляльку як знак того, що ми гралися, не помічаючи, що там війна… - У Києві відбулася перша виставка Музею воєнного дитинства в Україні 03

-А ті, хто вже давали інтерв’ю і речі на експозицію, бачили її? Які реакції, враження?

Ю: Так, бачили, проте не всі, бо не всі змогли приїхати. Це було складно для багатьох, бо у нас немає нормального сполучення з деякими населеними пунктами.

С: Видно було, що це для них важливо. І ще це був обмін вдячністю, якої було багато з їхнього боку і не менше з нашого. Зустріч була емоційна. Для нас було важливо побачити, що цей проєкт працює для самих учасників.

Ю: Одна з наших цілей — допомагати людям проходити через свій досвід. Коли ми працювали з дітьми, дуже сильно відчувалося по дорослих, що з ними теж ніхто ще не поговорив. Якщо у дітей ми обережно питали, що з ними відбувається, дорослих ще ніхто не спитав, а запит на це дуже потужний. Наприклад, в деяких населених пунктах поступово втрачається інфраструктура. Зруйноване не відбудовується. І люди в цьому живуть.

С: Треба врахувати, що війна досі триває. Частина наших учасників живе, наприклад, в Красногорівці. Яка була під обстрілами прямо в той момент, коли вони виїжджали в Київ на виставку. Люди казали нам, що не певні, чи зможуть доїхати.

Це специфічна обставина для роботи з травматичною темою, бо можливість пропрацювати це залежить від того, чи людину вже «вийняли» з небезпечних обставин, чи вона в них ще залишається. До того ж безпечні умови важливі не тільки для того, хто переживає травму, а і так само для дослідника. Необхідно, щоб це було регулярною нормальною роботою, а не актом самопожертви щоразу.

Я принесла ляльку як знак того, що ми гралися, не помічаючи, що там війна… - У Києві відбулася перша виставка Музею воєнного дитинства в Україні 04

ОДНА З ЦІННОСТЕЙ ДЛЯ НАС ЯК ОРГАНІЗАЦІЇ, І НАШИХ ЦІЛЕЙ — ПОКАЗАТИ ЛЮДЯМ, ЯКІ ПЕРЕЖИВАЮТЬ ЦЕЙ ДОСВІД, ЩО ВОНИ НЕ САМІ.

-Скільки дослідників працює з дітьми?

Ю: Працювало п’ятеро. Зараз четверо, але ми будемо вести переговори з новим. Для дослідників це якась додаткова участь, бо записувати такі інтерв’ю масово з багатьох причин неможливо. Тому ми постійно шукаємо і залучаємо нових кваліфікованих людей.

-Як діти говорять про війну? Зрозуміло, що це страшно, але, мабуть, для них це вже буденність, вони в цьому ростуть.

С: Для багатьох це дійсно буденність і не звучить слово «страшно» . Я помітила, що дехто говорив, що війна для них закінчилась, коли воєнні дії пішли з їхнього населеного пункту. Діти не розуміють в більшості геополітику того, що відбувається, на відміну від дорослих, а бачать практичні зміни в своєму щоденному житті.

-Скільки сімей, дітей вже прошйло через проєкт? І як проходить відбір історій для експозиції.

Ю: Ми записали вже 130 інтерв’ю. А щодо відбору — на виставці важливо показати розмаїття.

-Тобто не одні снаряди, я так розумію.

Ю: Є певні теми, які повторюються, але я б не сказала, що це про снаряди. Ми по-іншому ставимо питання: про школу, про друзів, про ігри. Снаряди теж є. Хоча нам розповідали батьки, як змінюються ігри у дітей — вони починають приносити боєприпаси і ховати їх під ліжком.

Було дуже багато розповідей про те, як все починалося. І було дуже цікаво читати, як діти проживали ці перші місяці, коли ніхто не розумів, що відбувається, коли раптом заїжджають танки, з’являються блокпости. Але історії різні і так само різні предмети, з якими вони пов’язані.

С: Ми хотіли показати різний вік, географію, щоб і дівчата, і хлопці. Хотіли охопити і тих, хто залишились на місці і тих, хто вимушено переїхали. Тобто багато різних критеріїв.

Ю: А щодо речей — у нас буде ротація, ми будемо змінювати експозицію.

Я принесла ляльку як знак того, що ми гралися, не помічаючи, що там війна… - У Києві відбулася перша виставка Музею воєнного дитинства в Україні 05

-Які, на вашу думку, можна ще зробити проєкти, використовуючи ці історії?

Ю:Ми можемо на основі цього просувати наші освітні програми. Бо це для нас теж важливий напрямок діяльності. І нам вже пропонували деякі партнерства або співпрацю. Це вже про форму, в якій можна ці історії показати.

С: Сам процес виставки — це дуже інформативно. Ми дивимось на сприйняття, відгуки тих, хто до нас приходить . І є якісь речі, про які ми знали, що вони можуть відбутися, а є такі моменти, коли підходить людина і каже, що я представляю театральний гурток — і пропонує ідею співпраці.

Я принесла ляльку як знак того, що ми гралися, не помічаючи, що там війна… - У Києві відбулася перша виставка Музею воєнного дитинства в Україні 06 Я принесла ляльку як знак того, що ми гралися, не помічаючи, що там війна… - У Києві відбулася перша виставка Музею воєнного дитинства в Україні 07

-Які по київській виставці відгуки в цілому? Чи задовольнила вона ваші очікування? Щодо кількості відвідувачів, зокрема.

Ю: Хороша кількість, ми дуже вдячні людям, які знайшли час, і, я б сказала, знайшли трохи мужності подивитися в цю тему. Звичайно, що ми не розважальний проєкт. Хоча було і таке, що декілька разів не виправдали сподівання відвідувачів. Річ у тому, що є певний канон показування війни і дитинства в ній. І одна з ліній цього канону — трагічність, масштабність, біль.

Я принесла ляльку як знак того, що ми гралися, не помічаючи, що там війна… - У Києві відбулася перша виставка Музею воєнного дитинства в Україні 08

С: Кілька разів казали, щось типу: «А де снаряди? Має бути більше такого. Що це за іграшки, що вони показують?». Ще декілька разів питали, чому немає фотографій дітей.

Ю: Люди не до кінця розуміють, що таке приватність і її важливість, тим більше в такому проєкті.

С: Зрозуміло, що фотографія дає можливість емоційно поєднатися з дитиною, але ж учасники не повинні задовольняти цю потребу. Ми їм пояснюємо межі того, як вони взаємодіють з музеєм. І там нічого немає про те, що вони мають доповнювати історії своїми фото. Ідея виставки не в тому, щоб додати фото дитини і тобі стало більш шкода її і так далі.

Ю: Плюс ще є момент, що частина родин з маленьких містечок, там всі одне одного знають, у когось можуть бути родичі на тимчасово-окупованих територіях.

-Розумію, що дехто очікує від виставки щось на зразок «Надзвичайних новин». Так вже влаштовані люди.

Ю: Так, хоча у нас є велика частина відвідувачів, досить велика, якій з головую вистачає того, що вони там прочитали.

Я принесла ляльку як знак того, що ми гралися, не помічаючи, що там війна… - У Києві відбулася перша виставка Музею воєнного дитинства в Україні 09

С: Навіть наші боснійські колеги кажуть, що у нас більш емоційно реагують на історії, ніж на їхній виставці. Бо емоційно ми в це постійно включені, через тебе весь час шурують новини. У мене є знайомі, які сказали, що вони не прийдуть, бо їм важко. І це абсолютно нормально — людині властиво себе захищати. І добре, коли вона може це зробити.

-На вашу думку, чи вдалося охопити певну кількість людей, які не дотичні до теми війни? Бо зазвичай на такі речі приходять ті, хто так чи інакше доторкався до цієї теми, або пережив подібне.

Ю: Так, вдалося, при чому до різних груп. Ми з’являлися в медіа, які більше уваги акцентують на розвагах — і там інша аудиторія. Плюс саме розташування експозиції в Києві було зручне в тому сенсі, що були люди, які заходили в музей і їм просто було цікаво, що у нас за експозиція.

-Які відгуки від дітей, які дивилися експозицію?

Ю: Наприклад, у нас була дівчина на відкритті, яка сказала, що, Слава Богу, що у нас немає бойових дій. Взагалі, молоді приходило багато і є багато відгуків від них.

-А є бажання організувати виставку для дитячих груп? Чи вважаєте, що це не потрібно?

Ю: Боснійський офіс з цим працює. Розроблені шкільні програми і діти до них приїздять шкільними групами. Нам треба більше потужностей, щоб вийти на це. Нові додаткові програми, якась краща орієнтація з досвідом дітей. Бо, наприклад, що ми будемо робити, якщо у нас прийде змішана група, де є діти, які виросли не стикаючись з цією темою, і ті, які її пережили або переживають. Тобто спочатку треба пропрацювати такі ситуації, а потім ми будемо проводити таку роботу. Але в цілому освіта дітей і молоді — це для нас дуже важливий компонент.

-Ви продовжуєте спілкування з учасниками проєкту?

Ю:Ми адміністраторки і не можемо проводити дослідження в цьому проєкті, але у нас була можливість поспілкуватися з родинами, які до нас приїхали. Я думаю, що з частиною ми точно продовжимо спілкування.

Для нас дуже важливе створення спільноти. Бо ми музей, який і будується на спільноті. Який створено для цих людей, і ми хочемо їм якимось чином допомагати. Бути для них безпечним простором, де можна також виговоритися. Наші колеги з Боснії проводять різні події, навколо яких можуть гуртуватися учасники проєктів і які хочуть бути залучені в роботу музею. Це теж одна з цінностей для нас, як організації, і наших цілей — показати людям, які переживають цей досвід, що вони не самі. І, можливо, допомогти їм приєднатися до спільноти і подолати ізоляцію через яку вони можуть проходити. Я дуже сподіваюся, що розвиваючись, ми зможемо втілювати це в Україні.

С: В центральному музеї є така штука, як пожиттєвий безкоштовний пропуск в музей для учасників, що передали свої історії в архів. Але, щоб організувати нам те саме тут, треба мати своє приміщення.

-Плануєте їхати з виставкою в прифронтові міста, ті, що на лінії розмежування? Авдіївка, наприклад, Красногорівка? Чи є сенс везти туди таку виставку?

С:Туди точно є сенс їхати, але, чи буде це можливо технічно — поки що питання відкрите.

Ю: Плюс ми тільки починаємо обговорення в принципі щодо міст, де буде проходити експозиція. Багато в чому це залежить від прагматичних речей — перевозити виставку недешево. В Україні є багато проєктів, які потребують фінансової допомоги, але сподіваюсь, що нам вдасться залучити достатню кількість коштів.

-Які плани у вашого музею? Найближчі, глобальні?

Ю: Музей розвивається. У нас відкриваються нові офіси. На сьогодні дуже важлива інституціональна розбудова і краща інтеграція в український сектор громадянського суспільства. Створення більшого кола можливостей для того, щоб люди, яким цікава ця тематика, могли або більше дізнатися, або набути нових навичок, або познайомитися з миротворчістю, як світоглядним підходом, а можливо, як і з майбутньою професією. І звичайно привернення уваги іноземних аудиторій до того, що в Україні досі триває війна.

С: Для мене цей проєкт був важливим не тільки в широкому суспільному значенні, а й в тому сенсі, що йти публічно вперше з такою виставкою, враховуючи, що ми ніколи такого не робили — це був виклик. І я задоволена результатом. Тобто та інформація, яку ми зараз отримуємо, як все це спрацювало, все пройшло успішно.

Ю: Для мене дуже важливо, що від людей, які мають травматичний досвід пов’язаний з війною, не було відгуків, що ми якось неправильно обійшлися з темою.

Текст і фото: Віка Ясинська

Джерело: censor.net

Читайте нас в Telegram