Одним із напрямів його діяльності є забезпечення харчування для військовослужбовців. Також у сфері його відповідальності — речове забезпечення в нашій армії. Що вже зроблено за цей період…
Навесні 2014-го «руський мир» простягнув щупальця на схід України. Під його владою опинилися Луганськ, Донець, Горлівка, Макіївка і ще багато міст та містечок краю. За 6 днів після захоплення Донецька, біда прийшла в Маріуполь. 13 квітня міськраду взяли під контроль колаборанти, а їхні провокаційні дії за підтримки проросійських сил 9 травня підштовхнули багатьох жителів столиці Приазов’я взяти участь у псевдо-референдумі «про самовизначення ДНР». У результаті місто опинилося «між двох світів» – колишня законна влада залишила його напризволяще, місцеві правоохоронці демонстрували бездіяльність, а довгоочікувана для частини населення Росія, як це було з Кримом, не прийшла…
Два наступні місяці бойовики під головуванням «воєнного коменданта міста» на призвісько «Чечен», які почувалися повновладними господарями міста, спалили будівлі міськради й міського Управління міліції, влаштували в центрі блокпости та штаб у Приазовському державному технічному університеті… Маріуполем, не приховуючись, їздили авто з російськими номерами, які підвозили боєкомплекти.
На противагу бойовикам, в місті активувався рух проукраїнських сил. Ті, хто чітко розуміли, які наслідки принесе «руський мир», у соцмережах почали об’єднуватися і допомагати українським військовим, що контролювали лише маріупольський аеродром та підступи до міста.
Наша кореспондентка зустрілася з очевидцями подій в Маріуполі того часу, які зіграли свою роль у поверненні української влади у місто, та з добровольцями – безпосередніми учасниками звільнення столиці Приазов’я від окупації.
Котєльнікова Анна, жителька Маріуполя, волонтер
– Весною 2014 року Маріуполь поділився на два табори – тих, хто чекав приходу «руського мира», і тих, хто чітко розумів, чим загрожує окупація РФ регіону. Хтось з нетерпінням чекав на «референдум» 11 травня, щоб отримати омріяну незалежність від України.Я ж тоді працювала медичним представником і розуміла, що можу втратити єдиний заробіток, бо моя компанія просто піде звідси, – пригадує жінка.
Поступово агресія бойовиків наростала. Біля їхнього штабу з’явилися барикади з автошин, і будь-які спроби сфотографувати їх, закінчувалися погрозами застосувати зброю. А потім в місті почалися погроми. Відбулася спроба захопити військову частину Нацгвардії, після чого правоохоронці покинули місто,і елітні магазинина проспекті Миру одразу пограбували.
– Я була в розпачі, але що могла зробити в тій ситуації? Ось, гортаючи стрічку Фейсбуку, натрапила на пост чоловіка з Маріуполя, де був очевидний проукраїнський настрій. І я йому написала. Так познайомилася з громадською організацією «Майбутнє Приазов’я», – розповідає Анна.
Спочатку діяльність українського спротиву, який чинила ГО, будувалася на тому, щоб збирати інформацію, корисну для військових і спецслужб. Ночами активісти зривали агітки, що закликали прийти на «референдум», розповсюджували листівки з проукраїнським змістом, перефарбовували малюнки з символікою бандформувань у жовто-блакитне. Згодом почали допомагати нашим військовим їжею й амуніцією.
– Того літа стояла страшна спека. Наші хлопці страждали від нестачі їжі, а особливо води, – ділиться спогадами волонтерка. – Спочатку вони нашу допомогу сприймали насторожено, бо був випадок, коли військовим на блокпостув їжу підсипали снодійне. Вони тоді потрапили у полон…
Але згодом довіру між військовими і волонтерами таки встановили. Після того, як 9 травня 2014-го бойовики штурмували міське УВС, до Анни телефоном звернувся військовий з проханням привезти в аеропорт найнеобхідніше, починаючи від зубної пасти і кариматів, закінчуючи їжею…
Анна жила неподалік укріпрайону бойовиків, на вулиці Грецькій, тому стала свідком його штурму українськими формуваннями. Розповідає, що вранці 13 червня вона почула гучний вибух.
– Через постійний шум, який став звичним в останні кілька місяців, навіть не звернула уваги. Встала з ліжка, закрила двері балкона. Але тоді почула автоматні черги. Пам’ятаю, як бігли люди зі зброєю в руках, рухалась якась військова техніка, почалась метушня, крики. Зрозуміла: це штурм. Перше, що зробила, це кинула СМСку тому військовому, який звертався по допомогу. Він підтвердив: це правда. Вже ввечері ми пішли до колишнього штабу окупантів, де вже розбирали барикади. Помітила, що в Маріуполі була незвична тиша. А місцями вже майоріли жовто-блакитні кольори. Так у місто поверталася Україна! – на очах Анни з’являються сльози…
Кирило Долімбаєв, працівник банку, волонтер, громадський діяч
–Навесні 2014 року, коли почалися проросійські мітинги, я через цікавість відвідав один із них. Помітив: багато людей говорять з російським акцентом. А під міськрадою були автобуси з номерами РФ. Як захопили мерію, місто поринуло в вакханалію вандалізму. От, поблизу мого будинку магазин продажу годинників знищили і пограбували, – згадує Кирило.
За словами чоловіка, на момент окупації з фінустанов працював лише ПриватБанк і його банкомати. Але з міркувань безпеки кошти переміщали містом не службовим, а особистим транспортом. А після того, як у Донецьку хтось «злив» інформацію бойовикам про пересування таких авто, одну з них пограбували, і банкомати припинили поповнювати готівкою. Діяло лише центральне відділення, а охороняти його були вимушені з кулеметом.
– Містом тоді правили мародери і маргінали, – пригадує співрозмовник.
Кирило теж не залишився осторонь від потреб українських військових. Спочатку, побачивши на одному з блокпостів поблизу Маріуполя, що хлопці не мають нормальної амуніції, купив їм шолом виробництва ФРН. Згодом з іншими волонтерами допомагав військовим на постійній основі.
Долімбаєв розповідає, що живе у центрі міста. 13 червня вранці йому не спалося. Вийшовши на балкон близько 4 години, побачив, що з мікроавтобуса без номерів, який зупинився поблизу Драмтеатру, почали виходити люди зі зброєю та йти до «штабу» бойовиків. На рукавах у них побачив жовто-блакитні нашивки… Незабаром місто було звільнено…
Марія Подибайло, військовослужбовець ЗСУ
На момент окупації міста жінка була викладачем в університеті. Згодом стала координатором та модератором спротиву «руському миру» в місті.
– Тоді волонтерський рух став кістяком, що поєднав людей, які чітко розуміли, до чого можуть призвести оці так звані ДНР-ЛНР, адже робота правоохоронців була паралізована, а найближчі українські військові –нацгвардійці, ЗСУ і добровольці з «Азова», перебували за межами міста. До 22 квітня ми ще організовували різноманітні флешмоби підтримки України – збиралися лише на кілька хвилин, демонстрували українську символіку й розбігалися, адже відповідь бойовиків була досить агресивною. Згодом лише могли підтримувати єдину надію на звільнення міста – військових і добровольців. Возили їм їжу й куплену нами амуніцію, надавали розвіддані. Аби проїхати через блокпост бойовиків на виїзді з міста, знімали автономери, щоб нас не вирахували… Проблеми в цьому не було, тоді багато хто так робив, бо ті ж бойовики пересувалися здебільшого на вкраденому транспорті.
За словами Марії, звільнення Маріуполя планували кілька разів і відкладали, бо тодішня влада побоювалася, що місцеве проросійськи налаштоване населення стане на захист «своїх хлопців», як було в інших містах, а нашим військовим доведеться зупинитися зі зброєю перед натовпом жінок і пенсіонерів, що зіграло б на руку російській пропаганді.
Вирішили їхати в столицю до керівника АТО, першого заступника Голови СБУ Василя Грицака. Зустріч відбулася 12 червня 2014-го. Кілька жителів Маріуполя намагалися переконати посадовця, наводячи факти, що українська пропаганда в місці працює, маріупольці чекають звільнення, а у випадку будь-яких провокацій, вони ж самі локалізують її на місці! Чи то подіяла промова, чи зіграли роль інші фактори, але вже вранці наступного дня відбувся штурм укріпрайону бойовиків…
– Ми повернулися з Києва у Маріуполь десь о 4-й ранку. Почули перші постріли і зрозуміли: відбувається те, чого так довго чекали – Маріуполь звільняли від російської навали! Тоді гадали, що це перемога. Ніхто не уявляв, що вже за місяць будуватимемо барикади на околицях міста, щоб його захистити. Війна тільки починалась, – пригадує жінка.
Володимир Богоніс, ексзаступник командира добробату «Дніпро-1»
– У спецоперації зі звільнення столиці Приазов’я, крім підрозділів Нацгвардії й «Азову», брав участь і добробат «Дніпро-1». Кожен із підрозділів мав зону відповідальності. Через те, що «Азов» мав броньоване авто й важке озброєння, йому надали функцію безпосередньої атаки. А фланги прикривали вже ми та нацгвардійці, – пригадує Богоніс.
«Дніпро-1» прибув із Дніпра в аеропорт Маріуполя, де дислокувались підрозділи, залучені до спецоперації, у ніч з 12 на 13 червня, у складі близько 100 осіб. Більша частина з них не мали бойового досвіду.
Бійці не знали, куди слідують – офіційною версією були навчання на полігоні в Бердянську. Інформацію про мету поїздки мали лише командири.
– В аеропорту отримали інструктаж, поділилися на малі групи та в бойовому спорядженні висунулися безпосередньо у центр Маріуполя у напрямку банку на вулиці Грецькій та університету на Георгіївській. Ми, озброєні лише автоматами, наступали із заходу, Нацгвардія утримувала сили бойовиків з півночі, «Азов» безпосередньо вів бій, – розповідає Богоніс.
Під час основної фази операції вбили кількох терористів, українські сили мали лише кількох поранених.
Зі слів Богоніса, його найбільше вразила на момент штурму кількість використаних шприців у місцях перебування бойовиків.
– У них була велика кількість наркозалежних, які отримували платню від кураторів «дозою». Хоча зустріли і професіонала-снайпера, що вів прицільний вогонь з вікна університету. Його ліквідували, – пригадує військовий. – Жалкую, що не вдалося затримати «воєнного коменданта Маріуполя» – Андрія Борисова, який разом з основними силами покинув місто за добу до штурму. Напевно, «Чечен» знав про майбутню спецоперацію…
Жорін Максим та Сергій Тамарін, добровольці батальйону «Азов»
Максим Жорін брав участь у звільненні міста, перебуваючи в одній зі штурмових груп. Попри те, що тоді він мав офіцерське звання «лейтенант», в батальйоні був звичайним бійцем.
За словами добровольця, операцію з деокупації міста планували кілька разів, її план постійно обговорювався та корегувався спільно з керівництвом сектора «М» та Національною гвардією, батальйоном «Дніпро-1». На момент повної готовності учасники штурму володіли інформацією про укріплення бойовиків та їхні місця розташування.
– Ми намагалися відтворити обстановку майбутнього бою на полігоні в Бердянську, щоб відпрацювати маневри зі штурму тих укріплень, з якими могли зустрітися. З підручних матеріалів зробили «перехрестя» й «будинки», щоб діяти з технікою, з якої мали лише броньований самоскид, який ласкаво назвали «Пряник», з великокаліберним кулеметом у кузові, та передану від ЗСУ зенітну установку, –усміхається Максим, пригадуючи події того часу.
Напередодні штурму добровольчий батальйон прибув у Маріупольський аеропорт. За словами Максима, «Азов» мав дві штурмові групи і кілька груп прикриття. Нацгвардія, батальйон «Дніпро-1» й підрозділи ЗСУ виконували функцію оточення.
– На місцевості обстановка більш-менш збігалася з даними розвідки, тому ми діяли за планом. Штурм відбувався за кількома напрямками. Ми відбили у бойовиків захоплений ними БРДМ, за кілька спроб атакували їхні барикади. Спершу вони намагалися чинити опір, вели вогонь зі стрілецької зброї. А коли ми вже почали вриватися в приміщення «штабу», просто тікали, ховаючись у приватному секторі – у підвалах, оселях.
Штурм тривав не більше ніж чотири години. Ще стільки ж часу пішло, аби знайти бойовиків. Тут активно під’єдналися жителі району, які надавали військовим інформацію про сховки злочинців. І це стало лакмусом того, як тамтешні люди насправді ставилися до окупаційної влади…
– Коли оточення з укріпрайону бойовиків зняли, люди дякували. Це стало мотиватором для нас, адже попри таку машину пропаганди і тривале перебування під контролем «руського мира», в Маріуполі залишилася величезна кількість справжніх українців! –каже доброволець.
Сергій Тамарін розповідає: він та його побратими, які тоді не мали ані хороших засобів захисту, ані бойового досвіду, готувалися до жорстких боїв.
– Заїжджаючи в Маріуполь, чекали боїв на кшталт тих, що відбувалися у Грозному на початку 1990-х. На щастя, обійшлося лише кількома пораненими з нашого боку, – пригадує доброволець.
Особисто для Сергія звільнення Маріуполя стало знаковим, коли його друг, Сергій Коровін, під час руху до міста віддав йому єдиний засіб захисту, який тоді мав – металевий шолом.
– Ми їхали у пікапі – Сергій в кабіні, а я в кузові, тобто, був уразливішим для ворога. Він тоді постукав шоломом по даху і передав його мені. Але вже за кілька хвилин саме Сергій зазнав кульового поранення в скроню. На щастя, він залишився живим. Але той випадок став справжнім доказом чоловічої дружби! – розповідає Тамарін.
Єдине, що засмучує обох – той факт, що ватажки бойовиків напередодні штурму пішли з Маріуполя. Чи то була зрада, чи випадковість – про це не знає ніхто…
Нині Маріуполь – українське місто, яке постійно розвивається. Місто, де вулицею можна пройти у вишиванці й вільно розмовляти українською. Місто, де будується Український культурний центр та кілька храмів ПЦУ. А про буремні події 2014-го свідчить лише скелет спаленої будівлі міськради на Грецькій площі та спогади жителів столиці Приазов’я… І нехай так буде завжди…
