На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
«Ніхто не збудує нам держави, якщо ми її не збудуємо…» Ці слова належать історику, історіософу, соціологу, публіцисту, теоретику українського консерватизму В’ячеславу Липинському. Як і багато років тому, вони надзвичайно актуальні для українців і сьогодні…
Народився В’ячеслав Казимирович 5 квітня 1882 року на Волині в родині багатого землевласника. Початкову освіту здобув у Луцьку, а середню — у Києві. Вирішальна подія у житті молодого чоловіка сталася на останньому році навчання в гімназії, коли він запропонував польській студентській організації, до якої належав і сам, об’єднатися з українською студентською громадою. Коли його колеги відкинули цю ідею, Липинський покинув польську організацію і став членом української громади, оголосивши себе національно свідомим українцем. Ця подія спонукала його до написання брошури «Шляхта на Україні», яка закликала польське суспільство на українських теренах визначитися зі ставленням до українського національного відродження та зробити вибір у дилемі: або знову очолити народну боротьбу, як у добу Хмельницького, або лишитися осторонь і в результаті зійти з історичної арени.
Склавши 1902 році іспит зрілості у Києві і відбувши в російській армії однорічну службу, Липинський навесні 1903 року виїхав до Кракова, де лишався практично, якщо не рахувати його однорічних студій у Женеві й частих поїздок в Україну, до весни 1914 року. Саме тут він написав усі свої передвоєнні статті й монографії, саме тут визріла ідея створення «Союзу визволення України».
У 1914 році В’ячеслав був призваний до війська та брав участь у Першій світовій війні. Лютневу революцію 1917 року 35-річний офіцер зустрів у резервному піхотному полку у Полтаві. Там він намагався сформувати український кавалерійський полк, передати його в розпорядження Центральній Раді, проте ініціатива лишилася неоціненою — великому землевласникові просто не довіряли. Липинський був делегатом І Всеукраїнського військового з’їзду — демагогія промовців його прикро вразила. У червні 1917 року він був одним з організаторів З’їзду хліборобів, тобто поміщиків і заможних селян.
У червні 1917 року він був одним з організаторів З’їзду хліборобів, тобто поміщиків і заможних селян
Після відновлення влади Центральної Ради у Києві Липинський повертається до столиці. Тоді він висунув ідею закликати на український престол німецького принца, що буцімто мала примусити Німеччину захищати незалежність України. Гетьманський переворот зустрів схвально (хоча й не все у ньому йому подобалося). Липинського, як фігуру популярну й високоосвічену, пропонували на міністра закордонних справ, та, як не дивно, не хлібороби-державники, а соціалісти-федералісти.
За його ініціативою була створена політична організація «Український союз хліборобів-державників» (УСХД). УСХД визнав легітимні права на булаву родові Скоропадських, і у 1921 році колишній гетьман Павло Скоропадський пристав до організації.
Протягом наступних років Липинський редагував видання «Хліборобська Україна», на сторінках якої друкувався фундаментальний його політичний трактат «Листи до братів хліборобів». Закінчивши працю над «Листами», Липинський восени 1926 року переїхав до Берліна, де в нововідкритому за сприяння Павла Скоропадського Українському науковому інституті йому запропонували очолити кафедру української історії. Та через стан здоров’я вже тяжко хворим він повернувся до Австрії.
Основним пунктом українського державного будівництва Липинський вважав встановлення правової монархії у традиційній формі гетьманату. Липинський вбачав необхідним відродження українського консерватизму, постійна відсутність якого спричинила поразку всіх українських державних творень і прагнень. Консерватизм за Липинським — це утвердження всередині українського громадянства організованих сил авторитету, дисципліни, правопорядку, політичної культури, здатних стати в майбутньому носіями української державної влади.
Помер В’ячеслав Липинський 14 червня 1931 року. Поховали його в родинному склепі Липинських на Волині. За наказом радянської влади всі могили на польському кладовищі, в тому числі й склеп Липинських, були знищені. У перші роки Незалежності рухівці розчистили цвинтар і встановили пам’ятник над символічною могилою великого сина України.
Досі залишаються злободенними його слова: «Ніхто за нас не збудує державу, якщо ми самі її собі не збудуємо. Ніхто за нас не створить націю, якщо ми самі нею не станемо. Не гроші нам перш за все потрібні, а тверда віра, тверда мораль і великий порив та велика активність, випливаюча з цієї нашої внутрішньої моралі».
Підготував Сергій Зятьєв
