Країна-агресорка тривалий час намагалася насаджувати нам свою культуру та мову… Навесні 2022 року у відомого українського музиканта, телеведучого та військовослужбовця Миколая Сєрги народилася…
У розпал боротьби за державність Іван Луценко виступав у трьох іпостасях: військового фахівця, медика і публіциста
Довідково. Народився на Полтавщині в селі Кейбалівка Пирятинського району 7 березня 1863 року. Був єдиною дитиною в батьків — дворянина-канцелярського службовця Митрофана Йосиповича та його дружини Ганни Йосипівни, доньки фельдшера. У 1882–1886 роках отримував вищу освіту на природничому факультеті Петербурзького університету, а в 1887–1891 роках — в імператорській Військово-медичній академії.
Іван Митрофанович брав активну участь у створенні одеської «Просвіти»
Він був переконаний, що товариство має об’єднати довкола себе найширші верстви трудящих — і з цією метою влаштував два мітинги, на які зібралися тисячі людей, страшенно налякавши градоначальника й поліцмейстера. 8 січня 1906 року, якраз напередодні першого зібрання «Просвіти», у місті з’явився перший номер першої в Одесі української газети «Народна справа», яку видав Луценко. У ній говорилося, що газета обстоюватиме інтереси селянства і робітництва, боротиметься за рівні права для усіх пригноблених народів Російської імперії, за їхнє національно-культурне й політичне життя, надто ж за права українського народу. Провідною своєю зорею «Народна справа» проголошувала «будь-який поступ українського народу поруч з братніми та іншими народами на шляху до справжньої волі, братерської єдності і рівності — без хлопа і пана».
Тож хоч Луценко мав дозвіл на випуск газети, примірники, що надійшли в продаж, були конфісковані, а подальше видання заборонене. Над Іваном Митрофановичем було організовано таємний нагляд. Стежили за його дружиною, за дочкою Настею, яка була бібліотекарем «Просвіти». Скориставшись тим, що Настя переховувала в бібліотеці нелегальну літературу, поліція влаштувала обшук на квартирі Луценка. Виявили зброю, програмні документи українських революційних партій, різні відозви. Запроторити господаря до в’язниці не вдалося, позаяк ще діяв його депутатський статус, але від громадської роботи відсторонили.
Винос. Над Іваном Митрофановичем було організовано таємний нагляд. Виявили зброю, програмні документи українських революційних партій, різні відозви. Запроторити господаря до в’язниці не вдалося, позаяк ще діяв його депутатський статус, але від громадської роботи відсторонили.
У лютому 1910-го було затверджено статут Українського клубу в Одесі, на першому засіданні якого, 11 квітня 1910 року, Луценка було обрано його головою.
Саме з його наказу в Одесі вперше підняли жовто-блакитний стяг як символ української державності
Навесні 1917 року виникає Українська партія соціалістів-самостійників. Луценка обирають заступником голови партії. Тоді ж, як зазначено в «Історії українського війська», було засновано в Одесі під його проводом Військову раду, яка 26 квітня дала почин створення в Одесі Українського військового коша. Саме з його наказу в Одесі вперше було піднято жовто-блакитний стяг як символ української державності.
У розпал боротьби за цю державність полковий лікар Луценко виступає в трьох іпостасях: військового фахівця, що формує частини на захист перших національно-визвольних здобутків, медика, який опікується здоров’ям людей, і публіциста, котрий пише то на громадсько-політичні, то на санітарно-гігієнічні теми. З одеської газети «Боротьба» відомо, що влітку 1918 року Іван Митрофанович брав участь в організації першої в Одесі української національної книгозбірні, до якої віддав частину власної бібліотеки.
«Він був ідеалістом, котрий хотів у наш час відродити старе козацтво і всю Україну перестроїти на козацький лад».
Іван Митрофанович входив до складу Центральної Ради
На першому Всеукраїнському військовому з’їзді його обрали членом Українського генерального військового комітету, що перебрав провід над усім українським військовим рухом. Про це нагадує Володимир Винниченко у своїй мемуарній книзі «Відродження нації»: «… Луценко показався мені ідеалістом, котрий хотів в наш час відродити старе козацтво і всю Україну перестроїти на козацький лад. Він був якимось фанатиком, любив усе українське, хоча це не завадило йому дослужитися в Росії, будучи військовим (лікарем), до чину надвірного порадника. В грошовому відношенні чесний, дуже честолюбний, бажаючий грати першу скрипку. На з’їзді Луценко теж виступив з пропозицією дебатувати питання самостійності України… Персональний склад Генерального комітету був такий: від У.Р. Ради – заступник голови Ц. Ради В. Винниченко, від фронту й тилу: військовий лікар І. Луценко, військовий урядовець С. Петлюра…»
У жовтні 1917 року на з’їзді Вільного козацтва його обрали генеральним хорунжим (…отаманом усього Вільного козацтва було обрано Павла Скоропадського, генеральним писарем — В. Кочубея. Організаційним осередком козацтва було визначено Білу Церкву).
Під час антигетьманського повстання він стає головою цивільного управління Таврійської області, за Директорії — командиром військового загону.
«Всі його не тільки поважали і слухали, але й безмірно любили. А правду сказати, було за що…»
Сучасник так описав зовнішність і вдачу Луценка: «…був він… сивий на вигляд років із 50-55… Всі його не тільки поважали і слухали, але й безмірно любили. А правду сказати, було за що. Цей сивий дідусь дуже тихої поваги був всюди. Ні одні сходини, ні одне засідання чи нарада не відбувалися без нього; і все він подавав різні резолюції, що їх ми, молоді завжди з радістю підпирали; ми, військові, завжди симпатизували з доктором Луценком; можливо, тому що він був вояк в уніформі, як і ми, а до того був рішучий і, як то кажуть, рубав з плеча. І коли починались якісь суперечки під час дебатів, то рішуче слово голови, що скидалося на наказ, кінчало справу».
У різних джерелах по-різному вказується місце та обставини смерті Луценка. Проте найбільш достовірною є інформація, що після прибуття на станцію Красилів Луценко потрапив у полон до більшовиків та був піднятий на штики в центрі Красилова.
Підготувала Тетяна МОРОЗ
