Однак, сучасний воїн повинен не тільки знати способи точно «доставити» боєприпаси для ураження техніки чи живої сили противника, а й вміти захиститися від ворожих…
Батько та син Олексій і Михайло Пономаренки щовечора разом тренуються в одному з дніпровських професійних боксерських клубів. 16-річний Михайло вже здобув титул Чемпіона України з боксу, неодноразово переможно виступав і на міжнародних змаганнях. Хлопець мріє про видатну спортивну кар’єру у великому боксі та наполегливо йде до здійснення своїх планів. Однак про перспективного боксера з Дніпра широкому загалові українців стало відомо не зі спортивних новин, а завдяки його та батьковій принциповій позиції з мовного питання.
Як вдалося мовне непорозуміння вичерпати
Нагадаємо: до школи, в який навчається Михайло, нещодавно завітали представники військових вишів і районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, для того, щоб розповісти про перспективи, що відкриваються перед юнаками, які оберуть справу захисту Батьківщини як свою стезю.
Під час зустрічі деякі офіцери запросили в аудиторії дозволу виступати російською мовою, проте Михайло наголосив на тому, що мова окупанта не має лунати в українській школі з вуст українського офіцера. Слушне зауваження сприйняли за підліткову зухвалість. Під час подальшої розмови погляди сторін на ситуацію, так би мовити… розійшлися, але, не поза межі компетенцій та статусів.
Дізнавшись про суперечку сина в школі, Олексій Пономаренко розмістив допис у Facebook, де, окрім власних оцінок дискусії, також звернув увагу і на роль педагогів, які не підтримали учня. Хоча вимоги українського законодавства чітко визначають, якою мовою має відбуватися спілкування у державних закладах.
Допис широко розійшовся мережею: на нього відреагувало військове відомство, освітяни, ЗМІ, суспільство та мовний омбудсмен.
Із Михайлом та Олексієм Пономаренками зустрілися представники оперативного Командування «Схід» ― начальник відділу з морально-психологічного забезпечення та начальник відділу цивільно-військового співробітництва. Офіцери висловили вдячність Михайлу за його активну громадянську позицію й подякували Олексію за виховання принципового сина. Під час зустрічі, в якій також взяли участь директорка школи і районний військком, учасники знайшли порозуміння і дійшли згоди, що напередодні проведення подібних заходів військово-патріотичного виховання та профорієнтації, запрошені спікери мають бути заздалегідь підготовані щодо ведення бесід винятково державною мовою.
На ситуацію відреагував Уповноважений із захисту державної мови, який у своєму зверненні до Міністра оборони України наголосив, що мовою статутного спілкування та службової діяльності у ЗСУ є державна мова.
Уповноважений звернувся до міністра і з проханням дати відповідні доручення для проведення організаційних та інформаційних заходів із обов’язкового застосування державної мови у війську та проведення службового розслідування щодо поведінки військовослужбовців, які були учасниками події за участі Михайла Пономаренка.
Зрештою, «перемога», як їй і належить, здолала «зраду»: беззаперечно ― державною в Україні є українська мова, її використання обов’язкове в офіційному спілкуванні. Цього, власне, ніхто не оскаржував, і непорозуміння було вичерпане.
У підсумку, завдяки прискіпливій увазі до ситуації та численних дискусій навколо неї, маємо чудову нагоду ближче познайомитися із батьком та сином Пономаренками.
Мешкають вони на мальовничій околиці міста, поблизу річки Дніпро, де колись гримів перший з каскаду дніпровських порогів ― Кодацький, над яким височіла однойменна козацька фортеця Кодак.
Що є консолідатором нації
Батько і син упевнені: мова та історична пам’ять ― це основні складові ідентичності, які ведуть і консолідують будь-яку націю у найскладніші моменти її існування. Тому українцям слід захищати державу від зовнішньої агресії не тільки на кордоні та лінії розмежування, а й боротися і всередині країни. Спільними зусиллями позбуватися наслідків радянської окупації й нав’язаної русифікації. Цей деструктивний вплив розмиває не лише ментальні кордони, а й допомагає буквально зсередини відчиняти перед ворогом українську браму руками тих, хто втратив морально-ціннісні орієнтири.
У середмісті стрічаємось з Пономаренками в боксерському клубі «Дніпробокс», куди вони щовечора приїжджають на тренування з віддаленого селища. Після занять говоримо з Михайлом ― про його громадянську позицію, захоплення та плани на майбутнє.
У хлопця прямий відкритий погляд. Він уважно слухає і по-спортивному, не втрачаючи зорового контакту із співрозмовником, говорить що випробував себе в різних контактних видах спорту ― рукопашному бою, карате. Займається і любить легку атлетику, плавання, баскетбол.
Але найбільше захоплення ― бокс, яким займається вже восьмий рік.
Мріє про виступи на професійному ринзі й подальшу тренерську роботу. Планує вступити до спортивного вишу саме на цю спеціальність. Хлопець із захопленням перераховує прізвища видатних боксерів минулого і сучасності та говорить, що намагається щось наслідувати із здобутків кожної з легенд спорту.
За мотивуюче гасло Михайло обрав вислів «Тренуйся сьогодні, щоб завжди бути першим» ― банер із цими словами висить у спортзалі поруч із бойовими прапорами військових частин, військовослужбовці та ветерани яких теж тренуються у цьому клубі.
― Поставив собі завдання стати професійним боксером. Для чого це мені? Коли був малий, хотів, щоб у мене вдало склалося життя, хотів наслідувати успішних боксерів. Коли трохи подорослішав, і відбулися події на Майдані й окупували Крим, частини Донецької та Луганської областей, коли став серйозніше сприймати політичні та історичні процеси ― поставив собі за мету показати, що український професійний боксер є щирим патріотом незалежної і вільної від російських окупантів країни. Український суверенітет для мене є дуже важливим, мрію акцентувати на цьому увагу під час своєї спортивної діяльності. Уявляю: провів успішний бій, мені піднімають руку, і я вигукую: Слава Україні! Героям Слава! Україна ― понад усе! І, авжеж ― наші прапори на ринзі, ― говорить Михайло Пономаренко.
У школі хлопцю подобається математика, англійська, українська мова та література. Хлопець говорить, що із захопленням прочитав роман Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр». Після цього йому стали зрозуміліші причини нинішньої російської збройної агресії проти України.
― Вони зрозуміли, що нове повстання неминуче і злякалися цього. Дуже хочу, щоб Україна остаточно і назавжди позбавилася залежності від Росії, щоб Україна була по-справжньому суверенною. Розумію, що це буде відбуватися поступово і з часом, але так буде. Маркером стане мова ― коли не тільки на офіційному рівні, а й у повсякденні лунатиме українська, ― розмірковує хлопець.
Родина Пономаренків відмовилася від російської після кривавих подій на Майдані та початку війни.
― Коли захопили Крим, ми з батьком та дідусем обговорили це і почали спілкуватися винятково українською. Росія це ворог і окупант ― тому жодної російської. Згодом до нас долучився мій молодший брат, а за ним і все родинне коло. Були складнощі, нерозуміння знайомих і однокласників, але вже багато хто з них звертається до мене українською, ‒ говорить Михайло.
Батько хлопця, Олексій Пономаренко, долучається до розмови й пояснює: рішення відмови від російської невипадкове і спонтанне. Любові до СРСР у родині Пономаренків ніколи не було, але переламним моментом і остаточною ідентифікацією себе як українців стала війна.
― Історію родини мені батько розповідав, йому дід, дідові його тато ― вони жили під Полтавою і мали млин. Коли прийшла радянська влада, прадіда розкуркулили й відправили на заслання. Десь дорогою він утік, а його дружина лишилася із двома синами. Старшого, якому було 16 років, попередили: на нього чекає батькова доля, тому він утік до Дніпра, а молодший, який мав десь десять років, лишився ― це мій дід Микола.
Під час Голодомору його мати померла ― не було чого їсти. Дід залишився живий, але на нього вже кинули оком сусіди ― не від того, що вони були погані, але самі вони вже помирали від голоду. Приманювали: йди, Миколо, ми тебе погодуємо, погодуємо…
У цей час додому повернувся старший брат із Дніпра, десь він там прилаштувався, здобув документа і трохи їжі. Друга сусідка йому каже, щоб забирав Миколу, бо сусіди його хочуть… з’їсти. Попросила забрати і свого сина, який помирав від голоду. Однак дорогою він таки помер ― хліб, який йому дали, хлопчина, попри застереження, з’їв одразу, а цього після тривалого голоду робити не можна.
Так дід вижив і все пережите запам’ятав. Брав участь у війні на боці Червоної армії ― не від бажання захистити радянський режим, який знищив його родину, а знову через голод.
Бабця з маминого боку мешкала на Нікопольщині, коли розпочалася німецька окупація, їй виповнилося 16 років. Про німців згадує, що були погані, були і з людським ставленням ― різні. Але у них був порядок ― офіцери реагували на скарги населення. Згодом її забрали остарбайтером до Німеччини.
Мені вона розповідала, що коли їх звільнили американці, то пропонували не повертатися до СРСР. Кажуть: дівчата, не їдьте, поїхали до Америки чи Європи ― куди забажаєте, все у вас буде добре. Подарували сукні, солодощі, сухпаї…
Згадувала: «А ми ж молоді – як же там мама, сестричка… Потяг іде додому ― на одному боці нам привітно махають союзники, а з іншого радянські військові кричать ― зараз вам буде, суки!» На цьому ж поїзді їх і розвезли по таборах.
Після повернення вона працювала на трубному заводі. Якось у 1980-ті на підприємство зайшов кадебіст, цікавився у її начальника, чим та живе, хоча скільки років минуло, але система не відпускала.
За історією нашої родини ми зрозуміли ― нічого хорошого нам росіяни не принесуть. Наїлися вже морозива по 7 копійок під час голодоморів, ― говорить Пономаренко старший.
Батько з сином впевнені: вивчення власної історії, знання долі пращурів, шанування звитяги Героїв, покоління яких боролися за українську державність, вбереже Україну від помилок, які в минулому спіткали її в обранні цивілізаційного шляху.
― Маємо відстоювати це у всіх сферах: армія ― бити ворога на фронті, освітяни ― доносити історію, культуру та мову, дипломати ― відстоювати інтереси країни на міжнародній арені, у великому спорті ― демонструвати не тільки високі особисті досягнення, а й наголошувати, що це ― перемоги України. І так кожний, по-цеглинці, вибудувати успішну країну. Але навіть у дрібницях ― треба починати з себе, ― підсумовує Олексій Пономаренко.
