Палата представників США на чолі зі спікером Джонсоном багато місяців до цього її блокувала, проте, зрештою, 20 квітня таки ухвалила довгоочікуване рішення. Тепер, після розгляду…
Серед мільйонів українців, чиї життя назавжди змінила російська агресія, особливої поваги заслуговують ті, хто залишив свої сім’ї і звичне життя заради захисту Батьківщини. Одним із них є мелітопольський монтажник Олег на псевдо “Кос”, який уже шостий рік воює з ворогом.
— Я і подумати не міг, що колись пов’яжу своє життя із військом, — розповідає Олег. — До війни не те, щоб досвіду військового не мав, навіть не цікавився новинами про армію чи зброю. Але країна покликала мене на допомогу, і я, як справжній чоловік, виконав свій обов’язок — пішов її захищати. Оскільки монтажник — зовсім далека від армії професія, вчитись довелося безпосередньо на полі бою, адже що тих кілька тижнів «учебки»… Єдиний навик, що став у пригоді з цивільного життя, — не боятися висоти.
На війну чоловік пішов ще у 2015 році. Після демобілізації пробував знайти себе на «цивілці». Одружився, медовий місяць, поруч — красуня-дружина… Але, як каже Олег, його серце рвалося назад, на передову. Прагнув повернутися не просто на службу в армії. Хотілося знову стати одним із тих хлопців, хто відстоює право своєї Батьківщини на існування.
— Після невеликого відпочинку я вирішив повернутися до свого батальйону, до побратимів, з якими воював з 2015-го. У рідному батальйоні справжнє братерство. Тут ледь не кожного можна назвати навіть не другом, а братом…
За роки війни воїн пройшов чимало бойових точок: Новоселівка, Павлополь, Талаківка, Гнутове, Гранітне. Він і техніку ворожу знищував, і друзів рятував. Нині Олег вже не просто солдат, а старший сержант взводу. Тож тепер відповідає не тільки безпосередньо за себе, а й за немаленький колектив.
— Я остаточно переконався, що армія — це моє. Будуватиму кар’єру по сержантській вертикалі. Звісно, чим далі — тим більша відповідальність, але працювати поряд із такими людьми — це честь і одне задоволення. Серед побратимів та підлеглих немає таких, що просто відраховують дні до дембеля. Усі завзяті, вмотивовані, прагнуть вдосконалюватись, вчитись. Українці — хороші воїни, завжди були, є і будуть. Під час навчань на полігоні, перед ротацією, навіть американські інструктори були вражені із того, як ми працюємо.
А ще за роки війни Олег встиг двічі стати батьком. І хоч сини рідко бачать тата, Олег переконаний, коли підростуть — зрозуміють, наскільки важливою справою займався їхній батько.
— Сини ще зовсім маленькі. Та я вже задумуюсь над тим, що в майбутньому вони обов’язково мають послужити у війську, адже саме армія виховує справжніх чоловіків! Я сподіваюсь, що до того часу ми переможемо.
