Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
За 15 років служби у Збройних Силах України сержант Тетяна Пономарьова подолала чимало армійських випробувань. Пройшла складні етапи підготовки як молодший командир підрозділу вартових неба. Також брала безпосередню участь у проведенні АТО. І все-таки неспокійна весна 2014-го вкарбувалася в її пам’ять як найважчий період.
Обрала цікаве армійське життя
До доленосного для українського народу 2014 року Тетяна жила спокійним, розміреним життям. Спочатку із Сумщини переїхала на навчання до Харкова. Двома роками пізніше — зустріла чоловіка Максима і в 2008-му народила сина Дмитра.
— Мій чоловік колись працював таксистом і якось узявся підвезти мене. Та поїздка триває вже понад 12 років, — розповіла сержант Пономарьова.
…Наприкінці зими 2006-го Тетяна вирішила радикально змінити своє життя, коли пішла служити до армії.
Інтерес до Збройних Сил України їй передався від її діда офіцера-танкіста Григорія Гапона, який під час Другої світової визволяв від фашистів Європу. За свої фронтові подвиги отримав «Золоту Зірку», і цим його досягненням пишається вся родина.
Жінка-військовослужбовець із першого дня служби в армії на командному пункті Харківської радіотехнічної бригади Повітряного командування «Схід». Від рядової планшетистки доросла до начальниці групи контролю за дотриманням порядку використання повітряного простору України.
Робота берегині України досить відповідальна і вимагає максимального зосередження на складному алгоритмі дій. Адже до цього підрозділу частини вартових неба надходить уся інформація про повітряний суверенітет із сімох областей, зокрема й з району проведення операції Об’єднаних сил.
Бойове хрещення за 300 кілометрів від передової
Першого березня 2014-го Тетяна за тривогою прибула до свого підрозділу. На той час усі зрозуміли, що Росія є ворогом для України і вдерлася на нашу землю в Криму та на Донбасі. У Харкові також з’явилися прихильники «руського миру» із триколорами, а по той бік від Українського держкордону зосередилася бойова техніка противника.
— Перші два тижні ми з товаришами буквально не виходили за межі КП бригади. Несли чергування, охороняли увесь периметр військового об’єкту, зміцнювали оборонні споруди тощо. Менше думати про негативне дуже допомагав гумор та повне занурення в роботу, — пригадала жінка-військовослужбовець.
Згадує вона й про те, що, як порівняти із довоєнними роками, у 2014-му біля кордону України просто роїлися російські військові літаки та транспортні борти. На моніторі Тетяні було чітко видно, як вони бойовими порядками пролітали біля лінії кордону, летіли в бік Донбасу. За кожним таким польотом ховалася реальна загроза авіаційного нападу на нашу країну.
— На командному пункті працюють професіонали, і наша апаратура дуже потужна, щоб отримати повну інформацію про літальний апарат чи навіть про ракети. Важко було спостерігати на моніторах за результатами роботи ворожих РСЗВ «Град» чи «Смерч», що стріляли за 300 кілометрів від Харкова. Адже за пуском цих ракет стояла смерть. У думках я опинялася на Донбасі та переживала обстріли разом із нашими піхотинцями, — зазначила берегиня України.
Також тієї неспокійної весни росіяни обстріляли окремий підрозділ Харківської бригади РТВ на Донбасі. Пізніше окупанти декілька разів штурмом намагалися захопити інший колектив все там же, на Луганщині. Ці та інші випадки прояву ворожої агресії лише згуртовували всю команду вартових неба.
Перерваний політ і досі не може забути
6 червня 2014-го Тетяна несла бойове чергування на КП частини. Супроводжуючи один із наших бортів типу «Антонов» над Донеччиною, вона із товаришами побачила, як раптом маленька крапочка, що на моніторі позначала наш літак, зникла. У голові проминуло декілька варіантів: від збою апаратури до аварійної посадки. Та найгіршу фатальну причину довго з товаришами не хотіли розглядати, поки не прийшло офіційне підтвердження. За декілька годин із новин вона дізналася ім’я підполковника Костянтина Могилка — командира збитого Ан-30Б, у якого вдома залишилися дружина та двоє дітей.
— На початку літа 2014-го кількість убитих наших військовослужбовців та правоохоронців рахувалася десятками, якщо не сотнями. Із теленовин чула й про страждання поранених воїнів у госпіталях. Проте той перерваний політ дуже вразив мене та моїх побратимів. Пізніше також важко ми пережили збиття Іл-76 із десантниками над Луганськом. Тоді чергували мої підлеглі і вони довго не могли заспокоїтися після втрати 49 українців, — із глибоким сумом пригадала Тетяна.
Як справжня патріотка, вона довго просила командирів направити її до району проведення антитерористичної операції. Та коло обов’язків молодшого командира таке широке й відповідальне, що знайти їй заміну і досі вкрай важко.
Навесні 2017-го жінка-військовослужбовець таки добилася бойового відрядження і 19 квітня прибула на Донеччину.
— Неподалік Маріуполя, де ми розташовувалися, майже щодня чулися ворожі артобстріли із зброї великих калібрів. Неподалік нашого паркану були старі воронки від снарядів, що залишилися після активних бойових дій 2014–2015 років, — згадала вона.
На Донеччині протягом чотирьох місяців Тетяна сумлінно виконувала свою роботу із захисту повітряного простору. Ритм несення чергувань був досить напруженим, а вихідних мало. Та все це, зокрема важкі побутові умов, вона сприймала абсолютно нормально, адже цього відрядження чекала аж два роки.
— Я ще зі школи займалася різними видами спорту: від жіночого футболу до легкої атлетики, — розповіла вона. — Під Маріуполем же, коли не сиділа під землею на КП, старалася щодня пробігати по 3–4 кілометри. Фізична сила сприяла душевній рівновазі та самовпевненості. До того ж міцність м’язів та витривалість — ознаки кожного воїна, незалежно від військової спеціальності.
Рецепт успіху
Не в правилах сержанта Тетяни Пономарьової зупинятися на досягнутих службових успіхах. Так, за 15 років вона успішно пройшла чимало професійних курсів і рівнів підготовки сержанта. А з 2018-го вчиться заочно в Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба. Здобуття вищої освіти у видовому виші дозволить стати офіцером.
— Мої бойові побратимі і рідні часто дивуються: звідки в мене такі високі амбіції і як саме вдається всього досягати. Мій же рецепт успіху полягає в тому, що я просто прислуховуюся до власного серця і роблю все на совість. Також не хочу, щоб мене вважали диванним патріотом. Тому менше розповідаю про любов до своєї держави, а більше щось роблю, щоб це підтвердити, — підсумувала Тетяна.
Фото автора та із архіву Тетяни Пономарьової
