На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
Дуже важко писати «був» про цю людину.
Вже минуло приголомшення перших хвилин, коли мозок відмовлявся сприймати інформацію зі скупих рядків побратима: «Лакша помер». Перша думка: «Як?». Друга: «А раптом помилка?».
А потім пішли дзвінки від танкістів з його батальйону, і ми зрозуміли: це не помилка. Комбата не стало.
«Я йду на війну. Ти зі мною?»
Я познайомився з полковником Юрієм Миколайовичем Лакшою в грудні 2014 року в Дебальцевому.
Як він сам розповідав, на війну потрапив так. Він був уже цивільною людиною, за плечима — Ташкентське вище танкове командне училище імені П. С. Рибалка, служба в Казанджику, потім Україна, академія, командування механізованим батальйоном в Іраку.
— Сиджу вдома навесні 2014-го. Раптом — дзвінок мого друга, комбрига Олександра Тарнавського, однокашника по академії. 17-ту танкову бригаду підняли за тривогою. Розмова була коротка: «Я йду на війну. Ти зі мною?». І що я мав йому відповісти? Так і став комбатом.
Але батальйон ще треба було формувати. У його «баті» було лише четверо кадрових офіцерів, всі інші — з мобілізованих. Лагодили техніку, навчали людей. Вийшли на фронт восени, зайняли оборону по всій лінії навкруги Дебальцевого — від Нікішиного й Рідкодуба до Попасної і Троїцького. Танки були придані піхотним підрозділам і стояли по взводних опорних пунктах — ВОПах.
Згадує старший лейтенант, колишній командир взводу Олексій Чабан: «Восени 2014 року двома танками окопалися недалеко від південного притоку річки Луганка. Жили тоді там тихо і мирно. Мінометні обстріли були не часті й неточні.
Якось ожила рація і просто в ефір сказала: приїхав танковий комбат і хоче пройти до нас на позиції. І Юрій Миколайович за 10 хвилин був у нас біля танка.
Зрозуміло, що на тому боці уважно слухали наш ефір. А тут цілий комбат! Така ціль!
Залізні нерви
Ми тільки встигли доповісти обстановку, почався мінометний обстріл. Довелося стрибати в танк, закрити люки. Комбат… просто сів за танком. Міни падали досить близько. Осколки стукали по броні, пробили ресивер гармати, посікли дерева позаду нас. Затихло… Вибралися з машини. Перелякані. Дивимося — комбат сидить спокійно, грає в телефоні в якийсь умовний тетріс. Залізні нерви… І після того випадку він став приїжджати до нас регулярно».
Як пригадує сержант Юрій Терехов, командир танка «Сокіл»: «Якось приїхав він із заправником, починається обстріл, а ми стоїмо — два трохи контужених, і п’ємо каву. Мені та кава, що він привіз, досі згадується».
Не було дня, щоб комбат на своєму «Уралі» не виїздив на ВОПи. Не раз і не два мені щастило мандрувати з ним, і щоразу я бачив ставлення до нього підлеглих. Повага, шана, трошки побоювання — бо слів комбат не обирав і міг у коротке слово «херня» вкласти, як він казав, «до 150, а в воєнний час — до 200 значень». Але знав кожен танкіст — солдат, сержант, офіцер — будь-яке прохання, проблема не залишаться поза увагою комбата.
Доброта із суворим обличчям
Зовні суворий, він був надзвичайно добрим. Волонтер і журналіст Сергій Тахмазов пригадує, як Лакша зателефонував йому: «Вони голодні сидять!». Сергій спочатку не второпав, про кого мова, але Юрій Миколайович пояснив: «місцеві мешканці». Влади в тій зоні фактично не було, продукти в магазини не завозили, і тоді він, як старший воїнський начальник, почав годувати людей. Завдяки Сергію Тахмазову знайшлися кошти, продукти. Я пам’ятаю, з якою навіть недовірою мешканці Ольховатки брали їжу від військових. Досі перед очима та картина: натовп людей біля кузова, танкісти, що роздають набори з олією, макаронами, консервами і поряд з вантажівкою — похмурий, з незмінною цигаркою, комбат. Але його суворий вигляд нікого не лякав.
Вражало те, як він ставився до молодих офіцерів. Він призначив лейтенанта Олександра Константинова — на роту, капітанів Олексія Рогожникова і Максима Кітугіна — на посади в батальйон, начштабом і заступником. Нині вони вже комбати.
Мобілізованому старшому лейтенантові, абсолютно цивільному інженеру-сантехніку Олегу Яковенку — довірив роту. І жодного разу не помилився. Кожен із цих офіцерів виконав свій обов’язок, вони воювали достойно, усі відзначені державними нагородами.
Кожна втрата — як постріл у серце
Коли почались важкі бої, почалися втрати — ніхто не знає, як він це сприймав. Тільки викурював одну за одною цигарки, і так само виїздив на передову. Кожного загиблого пам’ятав, кожна втрата була для нього, немов постріл у серце…
Танкіст Артем розповів: «Він вів нас весь час, був у курсі всього, що відбувається в кожному екіпажі. У нас були ротні й взводні командири, але вони виконували бойові завдання окремо від своїх взводів, рот, безпосередньо на бойових позиціях. Тому комбат був одночасно всюди. Був ротним і взводним. У тих боях ми втратили чимало наших хлопців, багато зазнали поранень. Але, як мені одного разу сказав Юрій Миколайович, ми виконали завдання на 200%».
Священник і волонтер отець Олександр, коли відспівував Юрія Миколайовича, сказав:
— Ми проводжаємо воїна і надзвичайну людину. Він єдиний з комбатів, яких я бачив на фронті, котрий подбав про те, щоб у його танкістів була питна вода. З водою в Дебальцевому був жах, і тоді волонтери на його прохання встановили фільтрувальну станцію. Відтоді кожен раз він привозив на ВОПи баклажки з питною водою.
Комбата проводжали в останню путь багато людей — колишні підлеглі, командири, друзі.
Цвинтар. Вологий вітер. Залпи салюту. Стук землі по кришці домовини…
Затихає плач рідних, не стримують сліз воїни, які бачили смерть, убивали ворогів.
На тому ж цвинтарі похований один із загиблих танкістів — Олексій Селищев. Хтось із наших біля могили Селищева вимовляє:
— Зустрічай, Льошка, комбата… І іншим скажи: хай готуються до шикування…
Юрій Лакша закінчив земний шлях.
Воїн. Чоловік. Батько. Дід. Старший…
Один із тих, хто старший багатьох не за віком, а за суттю.
Батько своєї дочки і свого батальйону.
Один із тих, на кому тримався фронт.
Зовні суворий, людина-скеля і водночас неймовірно добрий.
Комбат, який виростив нових комбатів і ротних …
І смерть кожного солдата була ударом у серце.
І воно не витримало.
Спи спокійно, Миколайовичу…
