Країна-агресорка тривалий час намагалася насаджувати нам свою культуру та мову… Навесні 2022 року у відомого українського музиканта, телеведучого та військовослужбовця Миколая Сєрги народилася…
Дуже важко писати «був» про цю людину.
Вже минуло приголомшення перших хвилин, коли мозок відмовлявся сприймати інформацію зі скупих рядків побратима: «Лакша помер». Перша думка: «Як?». Друга: «А раптом помилка?».
А потім пішли дзвінки від танкістів з його батальйону, і ми зрозуміли: це не помилка. Комбата не стало.
«Я йду на війну. Ти зі мною?»
Я познайомився з полковником Юрієм Миколайовичем Лакшою в грудні 2014 року в Дебальцевому.
Як він сам розповідав, на війну потрапив так. Він був уже цивільною людиною, за плечима — Ташкентське вище танкове командне училище імені П. С. Рибалка, служба в Казанджику, потім Україна, академія, командування механізованим батальйоном в Іраку.
— Сиджу вдома навесні 2014-го. Раптом — дзвінок мого друга, комбрига Олександра Тарнавського, однокашника по академії. 17-ту танкову бригаду підняли за тривогою. Розмова була коротка: «Я йду на війну. Ти зі мною?». І що я мав йому відповісти? Так і став комбатом.
Але батальйон ще треба було формувати. У його «баті» було лише четверо кадрових офіцерів, всі інші — з мобілізованих. Лагодили техніку, навчали людей. Вийшли на фронт восени, зайняли оборону по всій лінії навкруги Дебальцевого — від Нікішиного й Рідкодуба до Попасної і Троїцького. Танки були придані піхотним підрозділам і стояли по взводних опорних пунктах — ВОПах.
Згадує старший лейтенант, колишній командир взводу Олексій Чабан: «Восени 2014 року двома танками окопалися недалеко від південного притоку річки Луганка. Жили тоді там тихо і мирно. Мінометні обстріли були не часті й неточні.
Якось ожила рація і просто в ефір сказала: приїхав танковий комбат і хоче пройти до нас на позиції. І Юрій Миколайович за 10 хвилин був у нас біля танка.
Зрозуміло, що на тому боці уважно слухали наш ефір. А тут цілий комбат! Така ціль!
Залізні нерви
Ми тільки встигли доповісти обстановку, почався мінометний обстріл. Довелося стрибати в танк, закрити люки. Комбат… просто сів за танком. Міни падали досить близько. Осколки стукали по броні, пробили ресивер гармати, посікли дерева позаду нас. Затихло… Вибралися з машини. Перелякані. Дивимося — комбат сидить спокійно, грає в телефоні в якийсь умовний тетріс. Залізні нерви… І після того випадку він став приїжджати до нас регулярно».
Як пригадує сержант Юрій Терехов, командир танка «Сокіл»: «Якось приїхав він із заправником, починається обстріл, а ми стоїмо — два трохи контужених, і п’ємо каву. Мені та кава, що він привіз, досі згадується».
Не було дня, щоб комбат на своєму «Уралі» не виїздив на ВОПи. Не раз і не два мені щастило мандрувати з ним, і щоразу я бачив ставлення до нього підлеглих. Повага, шана, трошки побоювання — бо слів комбат не обирав і міг у коротке слово «херня» вкласти, як він казав, «до 150, а в воєнний час — до 200 значень». Але знав кожен танкіст — солдат, сержант, офіцер — будь-яке прохання, проблема не залишаться поза увагою комбата.
Доброта із суворим обличчям
Зовні суворий, він був надзвичайно добрим. Волонтер і журналіст Сергій Тахмазов пригадує, як Лакша зателефонував йому: «Вони голодні сидять!». Сергій спочатку не второпав, про кого мова, але Юрій Миколайович пояснив: «місцеві мешканці». Влади в тій зоні фактично не було, продукти в магазини не завозили, і тоді він, як старший воїнський начальник, почав годувати людей. Завдяки Сергію Тахмазову знайшлися кошти, продукти. Я пам’ятаю, з якою навіть недовірою мешканці Ольховатки брали їжу від військових. Досі перед очима та картина: натовп людей біля кузова, танкісти, що роздають набори з олією, макаронами, консервами і поряд з вантажівкою — похмурий, з незмінною цигаркою, комбат. Але його суворий вигляд нікого не лякав.
Вражало те, як він ставився до молодих офіцерів. Він призначив лейтенанта Олександра Константинова — на роту, капітанів Олексія Рогожникова і Максима Кітугіна — на посади в батальйон, начштабом і заступником. Нині вони вже комбати.
Мобілізованому старшому лейтенантові, абсолютно цивільному інженеру-сантехніку Олегу Яковенку — довірив роту. І жодного разу не помилився. Кожен із цих офіцерів виконав свій обов’язок, вони воювали достойно, усі відзначені державними нагородами.
Кожна втрата — як постріл у серце
Коли почались важкі бої, почалися втрати — ніхто не знає, як він це сприймав. Тільки викурював одну за одною цигарки, і так само виїздив на передову. Кожного загиблого пам’ятав, кожна втрата була для нього, немов постріл у серце…
Танкіст Артем розповів: «Він вів нас весь час, був у курсі всього, що відбувається в кожному екіпажі. У нас були ротні й взводні командири, але вони виконували бойові завдання окремо від своїх взводів, рот, безпосередньо на бойових позиціях. Тому комбат був одночасно всюди. Був ротним і взводним. У тих боях ми втратили чимало наших хлопців, багато зазнали поранень. Але, як мені одного разу сказав Юрій Миколайович, ми виконали завдання на 200%».
Священник і волонтер отець Олександр, коли відспівував Юрія Миколайовича, сказав:
— Ми проводжаємо воїна і надзвичайну людину. Він єдиний з комбатів, яких я бачив на фронті, котрий подбав про те, щоб у його танкістів була питна вода. З водою в Дебальцевому був жах, і тоді волонтери на його прохання встановили фільтрувальну станцію. Відтоді кожен раз він привозив на ВОПи баклажки з питною водою.
Комбата проводжали в останню путь багато людей — колишні підлеглі, командири, друзі.
Цвинтар. Вологий вітер. Залпи салюту. Стук землі по кришці домовини…
Затихає плач рідних, не стримують сліз воїни, які бачили смерть, убивали ворогів.
На тому ж цвинтарі похований один із загиблих танкістів — Олексій Селищев. Хтось із наших біля могили Селищева вимовляє:
— Зустрічай, Льошка, комбата… І іншим скажи: хай готуються до шикування…
Юрій Лакша закінчив земний шлях.
Воїн. Чоловік. Батько. Дід. Старший…
Один із тих, хто старший багатьох не за віком, а за суттю.
Батько своєї дочки і свого батальйону.
Один із тих, на кому тримався фронт.
Зовні суворий, людина-скеля і водночас неймовірно добрий.
Комбат, який виростив нових комбатів і ротних …
І смерть кожного солдата була ударом у серце.
І воно не витримало.
Спи спокійно, Миколайовичу…
