Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Підполковник Наталія Василенко – офіцер Держприкордонслужби України. З самого початку офіцерської кар’єри до 2014 року жінка проходила службу в Криму. На момент окупації півострова Росією була заступником начальника відділу прикордонної служби «Севастополь».
«Русская весна» для кримських прикордонників розпочалася 27 лютого 2014-го
Наталія поділилася з нами болісними спогадами про події, що відбувалися наприкінці зими – початку весни 2014-го в Криму, безпосереднім свідком та учасником яких вона стала…
Усе почалося 27 лютого 2014 року, коли повітряний простір України порушили понад десять гелікоптерів, що належали силовим структурам Росії. Вони сіли на військовому аеродромі «Гвардійське» в Сімферополі. З того моменту підрозділи ДПСУ несли службу за посиленим варіантом.
Незабаром поряд із захопленням адмінбудівель місцевої влади Криму й іншими сумнозвісними подіями почалося блокування прикордонних підрозділів. Першими постраждали морські прикордонники в Балаклаві неподалік Севастополя. Далі – захоплення підрозділів ДПСУ російськими спецпризначенцями відбувалося по всьому периметрові півострова від міста Чорноморського – Євпаторія, Севастополя, Ялти й так до Керчі. Прикордонники майже не чинили опір – надійшла команда не застосовувати зброю.
Тоді ж на півострові відключили українське телебачення та інтернет, відбувалися постійні перебої з мобільним зв’язком. Правоохоронці опинилися в інформаційному вакуумі. Зі слів Василенко, було вкрай важко спілкуватися з керівництвом із Києва, а тим більше Сімферополя, оскільки вони не розуміли, хто на тому кінці дроту – «друг» чи зрадник. Адже ті, хто мав керувати їхніми діями в найтяжчий момент – вище керівництво Азово-Чорноморського регіонального управління – виявилися ворогами…
Захоплення росіяни влаштували уночі
– Штурм нашого відділу в Севастополі росіяни залишили «на закуску» після заблокування інших українських військових частин у місті, оскільки поряд розташувалася фінансово-економічна і тилова частини Російського Чорноморського флоту. Але в той же час на даху цих будівель постійно перебували їхні снайпери, які за нами спостерігали, – пригадує Наталія.
Штурм підрозділу, де служила Василенко, відбувся у ніч з 6 на 7 березня о пів на другу. Але передував захопленню приїзд полковника Віктора Мельниченка, який був заступником начальника Азово-Чорноморського регіонального управління ДПСУ і зрадив українському народові, перейшовши на бік окупанта. Для прикордонників він став таким собі передвісником біди, що наближається. Після його приїздів відбувалося захоплення підрозділів.
– Він під’їхав до відділу і почав фотографувати будівлю з різних боків, а потім так же мовчки сів та поїхав, – розповідає офіцер.
Наталія проживала на другому поверсі відділу – тут облаштували житло для офіцерського складу. Вночі вона прокинулася від шуму. У вікно побачила, що під’їхав КамАЗ без номерів, а в ньому – близько сорока російських спецпризначенців. Вони оточили прилеглу територію й почали штурм. Вони були «озброєні» новітньою амуніцією, приладами нічного бачення, обвішані гранатами «як новорічна ялинка». Українські прикордонники до останнього опиралися, не застосовуючи зброї, адже був наказ. До того ж вони розуміли, що перевага на боці росіян. На обох входах у будівлю натягнули металеву струну, невидиму вночі, заблокували сходові прольоти металевими баками.
– Коли російські військові намагалися потрапити всередину, вони не розуміли, що відбувається, – з мінімальним освітленням вони не бачили всієї картини, постійно падали, гуркотіли та чортихалися. Таку привітну зустріч ми їм приготували! – з гірким сміхом пригадує Наталія.
Час, поки тривало захоплення будівлі, тягнувся нібито гумовий. На той момент жінка перебувала в домівці сама – чоловік проходив службу в іншому підрозділі і постійно був там, а єдину доньку за кілька днів до подій жінка відправила до батьків у Хмельницький.
За сорок хвилин у двері її квартири хтось постукав. Розуміючи неминуче, Наталія відкрила. На порозі стояв невідомий у цивільному. Ввічливо звернувшись з явним російським акцентом, попросився увійти. Потім виявилося, що ця людина – куратор групи спецпризначенців, якого ті називали «Вчителем».
– Я відмовила Михайлу, коли він представився, але помітила: з вікна над моєю головою миготів промінчик. Із жахом зрозуміла, що всю нашу розмову, яка не тривала і хвилини, снайпер тримав мене на прицілі, – каже жінка.
На ранок, провівши безсонну ніч, Наталія наче й не було нічого вчасно прибула на службу. Всі службові приміщення уже контролював окупант, у них «господарювали» озброєні росіяни, вишукуючи цікаву для них інформацію. Але безрезультатно – очікуючи загарбників, українські військові завчасно знищили документацію. Єдине питання, яке залишалося нерозв’язуваним – це зброя…
– Ми готові були її вивозити, але як і на чому – не знали… А Київ нам відповіді теж не надавав. Потім пропонували передати зброю росіянам або представникам місцевої влади через акти, по три штуки… Було смішно… Так і залишилася зброя в підрозділі, – продовжує Наталія.
Шість діб, для того, щоб визначитися – Україна чи Росія
Українським прикордонникам загарбники дали шість діб, щоб вони визначилися з позицією: залишаються на півострові, чи вертаються на материкову частину України. Після 13 числа до підрозділу українців уже не пускали.
Наталія чітко розуміла: зібрати особисті техніку та меблі з квартири самотужки, без чоловічої допомоги, вона не зможе. Підійшовши до куратора росіян, жінка знайшла сили поставити ультиматум – або їй дають трохи більше часу, або після того, як її не пустять на територію, вона накидає на плечі прапор України і ходитиме з ним по периметру навколо військового містечка та співатиме державний гімн.
– Я розуміла, що якщо так відбудеться, доти, як мене «зніме» снайпер або скрутять спецпризначенці, хтось обов’язково встигне зняти мою акцію на камеру й опублікує в соцмережах. А на той момент росіяни перебували на півострові в статусі «їхтамнєтів» і їм були невигідні такі інциденти.
Так жінка виграла ще трохи часу…
Покидали Крим за кілька днів. Намагалися виїжджати колонами, щоб не нариватися на небезпеку, яка йшла від агресивно налаштованих кримчан. На кордоні стояли колишні колеги Наталії. Як тільки бачили знайомі обличчя українських офіцерів, які не зрадили Присязі, агресивно перегортали речі, вилучали флеш-носії, ноутбуки…
Незабаром Наталія вже була в Херсоні. Але це вже інша історія…
