Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Кулеметник роти вогневої підтримки 90-го окремого аеромобільного батальйону з позивним «Fly» Андрій Казмірчук, про якого повідомляла АрміяInform, написав про своє перебування в ДАПі, відчуття та пережите там пекло. Ці спогади викладені у книзі «Ад 242. Історія мужності, братерства та самопожертви».
— Тут так темно! Навколо вогкість і холод бетону. Вони, здається, вже проникли всередину кожного м’яза й кожної кістки. Утома валить з ніг. Кут огляду звузився до сектора обстрілу. Спрага. Бажання знайти хоч краплю вологи перетворюється на нав’язливу ідею! Чи їв щось за останні дві доби… не пам’ятаю. У голові повна порожнеча. Думок немає взагалі. Усе робиш, як робот.
Зовні висить густий сивий туман. Стиха починає накрапати ледь помітний дощик. З оголеного «скелета» Донецького аеропорту починає скапувати вода, розчиняючи в собі весь гнів і ненависть, що витають навколо. Вода вбирає в себе весь біль і жах того, що відбувається. Ця вода кольору болота. Ми намагаємося її збирати. Іншої води в нас уже немає! Кожен ковток на вагу золота, але він не приносить полегшення. Розчинений у воді гіпс із залишків обшивки термінала викликає ще більшу спрагу. Повітря сире й важке, мов свинець. Усе розмокає, і під ногами утворюється в’язка, як каша, грязюка.
Хлопці всі стомлені й замучені… сидять на підлозі, підстеливши каремати. Поруч у віконному отворі — Вася Григор’єв. Він навіть зараз жартує й усміхається. Іван Іванович, як зазвичай, з рацією у руках намагається викликати підкріплення й коригує вогонь артилерії.
Після чергового вдалого залпу наших гаубиць бойовики відійшли, й запанувало відносне затишшя. Ворог не атакує, а лише здалеку зрідка відкриває перебіжний вогонь.
Вирішую піти у приміщення, яке раніше слугувало нам штабом. Двері туди за 15 м від наших барикад. Їх заклинило в напіввідчиненому стані через недавній вибух протитанкової міни. Пірнаю всередину. У штабі ще кілька хлопців збирають усе, що може стати в пригоді. Забираю каремати, спальний мішок, аптечки й велику банку згущеного молока. Повертаюся.
За гіпсовою стіною чути, як пересуваються бойовики. Пролажу з «багажем» крізь щілину у дверному отворі й зовні, біля самих дверей, бачу Ігоря Зінича. Він стоїть і пильно дивиться в центр стелі технічного залу нового термінала. Я теж спрямовую туди погляд. І тут, крізь діру від вибуху міни 120-го калібру, додолу починають падати один за одним мішки — звичайні білі мішки. В одну мить, синхронно, ми з Ігорем усвідомлюємо: зараз нас підірвуть разом із цими Богом забутими залишками колись нового аеропорту імені Прокоф’єва.
Влітаю з цією новиною до хлопців за барикади, та вони сприймають її за жарт. За моєю спиною вже чується голос Зінича: «Хлопці! Якщо наступні 10–15 хвилин протримаємося — будемо жити!» Жарт миттю стає реальністю. Ми притискаємося до барикад і стін, міцніше стискаємо зброю й мовчки готуємося до неминучого.
За кілька хвилин усе вибухає… Ми розлітаємося, як ганчір’яні ляльки, тоді як усі залишки гіпсових і цегляних стін складаються, мов картковий будиночок. Багато хто, і я теж, опиняємося в пастці під завалами. Непритомнію…
Оговтався від звуків бою. Перемагаючи біль, деруся на поверхню. На очі потрапляє автомат, хапаю його, заряджаю й намагаюся зосередитися, щоб зрозуміти, де ворог. Раптом помічаю поруч із собою руку, яка стирчить з битої цегли. Хапаюся за неї, рука стискається — живий!
Починаю розгрібати там, де голова, — щоб дихав, — аби дізнатися про його стан. Але таке відчуття, що все роблю неначе в уповільненому кіно. Сили покинули мене. У голові стоїть страшний дзвін, гупає й болить у скронях, нудота виводить із себе.
Насилу вдається розгребти цеглу. Говорю з хлопцем. Його нога затиснута масивними металевими дверима. Намагаюся їх зсунути, але нічого не виходить. Кличу тих, хто веде бій. Підскакує один, удвох хапаємо двері — раз, і ногу звільнено. Втягуємо пораненого за барикаду. Відчуваю полегшення: я не знаю цього хлопця, але він житиме.
Чергова атака захлинулася. Ми роздивляємося навколо. Термінал проглядається на 360 градусів. Даху над технічним залом і підлоги немає. І «штабу» нашого більше немає. Немає зовсім!
Відновлюємо розкидані барикади, зміцнюємо їх новим будівельним сміттям. Перестаю помічати, чи пролітають повз мене кулі. Змушую себе думати про дітей, дружину, матір. Кожна клітина тіла напружена до межі, м’язи стиснуті, як пружина, — ти як хижак, готовий до кидка.
Навколо поранені. Вони лежать скрізь. Неможливо швидко перетнути простір, щоб ні на кого не наступити. Багато хто у важкому стані й з останніх сил хапається за життя. Ігор «Псих» робить усе, щоб вони залишалися з нами!
Ми так хотіли пити, а тепер вода струменить скрізь, стікає струмочками. Усе мокре. І ми мокрі, але нам уже не холодно.
Ніч з боями закінчується. Крізь густий туман сірішає горизонт. І ми все ще сподіваємося на підмогу… Десь з 11-ї ранку знову настає якесь дивне затишшя. Кулемет за вікном строчить по бетонних колонах, здається, навіть не намагаючись влучити по нас. Сиджу спиною до барикади, підходить Іван Іванович, він поранений у ліву руку, і каже Віті Шияну: «Вітю, ти знову цю ніч не спав? Лягай відпочинь. Прийде ніч — спати не доведеться». Вітя чи то ствердно, чи то запитально знизує плечима, сідає поруч зі мною, спирається на барикаду й витягує ноги уздовж каремата. Вася Григор’єв просить замінити його на позиції. Від чергування, коли доводиться довго сидіти в одному положенні, все тіло затікає й дуже болить. Міняю Васю. Він витягується поруч із Вітею. Біля них Юра Осаулко, Юра Шкабура, Саша Обозінській намагаються закип’ятити воду. Думка про ковток гарячої води підбадьорює. Іван Іванович з Ігорем Зіничем та Толіком «Спартанцем» стоять у центрі кімнати й про щось розмовляють.
І тут настає морок… Вибух розриває підлогу прямо під нами. Не здолавши нашу оборону, бойовики підірвали нас із нульового поверху. Ще не осів пил, усе ще падають уламки, а з ями, що утворилася, лунають стогони та крики. Підлоги немає, замість неї величезна яма кровожерно розкрила пащу й поглинула наших хлопців. Поверхи над нами більше не існують, їх здуло. Вони впали на хлопців.
І знову розриви снарядів. Іде нова хвиля атаки. Ми ще живі! Ми ще б’ємося! Вцілілі відкопують з-під завалів побратимів, а інші тримають оборону на вцілілому п’ятачку.
Сонце сіло за обрій.
Далі було пекло. Воїни повільно йшли від отриманих травм у ніч…
