ТЕМИ
#СОЦЗАХИСТ #СПОРТ #РАШАБУМ #ЛАЙФХАКИ #ООС #КОРУПЦІЯ #ІНФОГРАФІКА

Наша Соборність: не словами, а справами!

22 Січня 2021, 12:09
Наша Соборність: не словами, а справами!

Не потоком шумних і галасливих фраз, а тихою невтомною працею любіть Україну». Це висловлювання сьогодні в суспільній свідомості міцно асоціюється з величною постаттю митрополита Андрея Шептицького. Ба більше, є однією з найпопулярніших і найвпізнаваніших його цитат.

І як не крути, духовний лідер українців заклав в цю фразу надзвичайно глибоку філософію життя і можливостей співіснування українців. А й правда, ми можемо тисячі разів згадувати, припустимо, про День Соборності України. Про історичне возз’єднання УНР та ЗУНР. Так, історичний факт відбувся ще у 1919-му. Але, якщо глянути в суть цього документа: українці повинні були отримати не лише єдність територій, а і єдність свідомості. На зорі сучасної Незалежності, у 1990-х, українці виходили утворювати ланцюг єдності, із заходу на схід. Так, це був сильний і надихаючий крок того часу. Але тепер, коли держава наближається вже до 30-річного ювілею існування, а часи є не менш важкими: війна, економічні негаразди, розшарування в суспільстві, знаки реальної єдності набувають зовсім інших рис, практичних, підкріплених діями. Тут напрошується приклад: коли в сусіда горить хата, ти ж не підбадьорюєш його швидше черпати воду з колодязя. А хапаєш свої відра і біжиш помагати гасити.

Така «пожежа», наслідки якої однаково драматичні для нас – російська агресія на Сході України. Донеччина і Луганщина – та сама хата, вогонь у якій приборкуємо цілим товариством. І я говорю зараз не лише про українських воїнів, які пліч-о-пліч стримують військову навалу. А й про зусилля простих людей, про волонтерів, громади міст та сіл. Зрештою, і про можновладців різних рівнів, що ресурсно сприяли громадам східних областей долати кризу.

Давайте споглянемо на кілька реальних прикладів, як зшивати країну не словами, а ділами.

Луганськ–Львів: шлях волонтера

Луганчанин Сергій Глотов – один із сотень вимушених переселенців, які знайшли у Львові новий дім і роботу. Загалом, з окупованого Криму та тимчасово непідконтрольних уряду України районів Донеччини й Луганщини виїхало близько півтора мільйона осіб. Примітно, що у Львові Сергій Глотов, який доти займався наукою в царині ентомології, зміг знайти роботу за профілем. Нині він науковий співробітник львівського природничого музею. Але місцева громада знає його не лиш як науковця, а і як волонтера БФ «Народна підтримка воїнів АТО», який в перші роки війни допомагав нашим воякам. Волонтерська спільнота збирала харчі, бронежилети, аптечки і доправляла все на передову.

Про свою волонтерську діяльність Сергій тоді розповів у інтерв’ю.

Але найважливішою місією, зі слів Сергія, став випуск документальної книги спогадів під назвою «У вогняному кільці. Луганський аеропорт» про львівських десантників.

– Ця книга — результат першої в Україні спроби зібрати й проаналізувати свідчення безпосередніх учасників однієї з найгероїчніших і найтрагічніших операцій початку російсько-української війни, що досі маловідома більшості українців, – розповідає Сергій. – У зібраній документальній хроніці описано події, пов’язані з обороною міжнародного аеропорту «Луганськ» і прилеглих населених пунктів (квітень – початок вересня 2014-го), й події, що передували окупації Луганська (зима — весна 2013—2014 років).

Загалом команда волонтерів зібрала спогади понад 140 учасників і очевидців тих подій – військових, волонтерів, місцевих мешканців, працівників міліції та аеропорту, медиків. А також унікальні фото і картосхеми, що ілюструють військові операції, які відбувалися навколо летовища. Книга містить коментарі військових дослідників, офіцерів та експертів із аналізом основних подій, та перелік загиблих українських воїнів з різних підрозділів.

Сергій наголошує: книга писалась досить довго. Вийшла друком лише у 2018 році. До того майже два роки пішло на збір і впорядкування інформації. Але зазначає, що зусилля були того варті. Зважаючи, що за майже 150 днів боїв за Луганський аеропорт туди не потрапили журналісти, книга є чи не єдиним зібранням свідчень про героїзм і самопожертву наших вояків. Слід додати, що наклад видання розійшовся досить жваво. Примірники потрапили до родин полеглих героїв, у бібліотеки навчальних закладів, стали частиною приватних книгозбірень. Він, як голова авторського колективу, підкреслює, що люди з різних регіонів щиро дякували волонтерам за цю збірку. Особливо – родини полеглих героїв-десантників.

Минає сьомий рік війни, але волонтер і науковець луганчанин Сергій Глотов не полишає надії, що ще повернеться в рідне місто, над яким майорітиме прапор України.

Діти війни: мрія побачити Україну – досяжна!

Про дітей з «сірої зони» і прифронтових теренів говорити завжди важко. Адже вони, зрештою, найбільше постраждали від російської агресії. У них забрано дитинство. Українці з різних куточків країни об’єдналися, аби повернути юним мешканцям Донеччини й Луганщини бодай частину позитивних відчуттів і розширити їхню уяву про країну, де вони народились.

Зокрема на Львівщині у період з 2014-го й понині побувала, напевно, вже не одна тисяча юних мешканців сходу. Діти з прифронтових населених пунктів та учасників АТО/ООС з Донеччини й Луганщини гостювали у нас і в період різдвяних свят, приїжджали серед літа, щоб пройтись вулицями Львова, побувати у визначних історичних місцях, відвідати замки, Карпати. Та й загалом краще зрозуміти для себе країну, громадянами якої вони незабаром стануть.

Львів’янка Надія Оксентюк з 2015-го по 2018-й очолювала Департамент освіти та науки Донецької ОДА. Вона розповіла, що подібні ініціативи існували і до війни. Ще у 2000-х до Львова приїжджали групи студентів та викладачів із Донецька. Але війна стала своєрідним каталізатором та перезавантаженням ініціативи «Схід і Захід разом».

– Коли у 2015 році я приїхала на Донеччину і ми почали працювати із дітьми з прифронтових районів, спочатку в батьків була недовіра і спротив. Але помалу справа пішла. Групи почали їздити до різних регіонів. Львівщина і загалом захід України дуже радо приймали. Селили в родинах. І потім вже самі діти й школи заводили товариські стосунки між собою. Головне в цьому, що діти після таких поїздок повертались із зовсім іншою філософією. Тепер вони попідростали і чітко асоціюють себе саме з Україною, – говорить Надія.

Візити відбувались як за сприяння органів державної та місцевої влади, так і волонтерськими зусиллями. Усім світом збиралися кошти на перевезення, дітей приймали в родинах. До прикладу, розповідь від хлопців і дівчат із Золотого, що на Луганщині. Послухайте їхні враження про поїздку за маршрутом Харків–Львів–Чернівці–Одеса–Запоріжжя.

Для організації подібних виїздів до місцевої влади і волонтерів зверталися навіть воїни окремих підрозділів ЗСУ, що виконували завдання в районі АТО/ООС. Знайомлячись там з місцевою громадою, солдати та офіцери, які мають і своїх дітей, переймалися долями місцевих дітлахів. Відтак, юнаки та юнки з Донеччини й Луганщини виїжджали знайомитись з Україною. Сподіваємось, такі мандрівки не залишаться у минулому. Бо що, як не власний досвід і побачене у тих подорожах, дозволить юні сходу відчути себе частиною єдиного цілого й зруйнувати стереотипи, нав’язані ворожою пропагандою.

Освіта – яка об’єднує!

Якщо ми вже звернулись до теми освіти. То вислів, що «Війни виграють не генерали, війни виграють шкільні вчителі та парафіяльні священники» у наших реаліях дуже актуальний. Адже ті, хто закладає в майбутніх громадянах підвалини «розумного, доброго й вічного», мають бути провідниками цих ідей, зокрема ідей соборності нації.

Цікавий приклад єднання викладачів Сходу та Заходу продемонстрували Львівщина й Луганщина. Відбулось це у рамках угоди про співпрацю між Львівською і Луганською облдержадміністраціями. 2016-го започатковано програму «Змінимо країну разом», де відбувається професійно-культурний обмін. Вчителі з двох регіонів працюють «у гостях», знайомляться з традиціями і ментальністю мешканців краю. Як і у випадках з дитячими поїздками, вчителі проживали в родинах колег. А це значно зближує. За філіжанкою кави чи горнятком чаю просте спілкування дозволяє значно зблизитись.

І таке співробітництво є не лише в рамках цивільної освіти. А й військово-орієнтованої. Кілька років поспіль обмін групами здійснює Львівський військовий ліцей імені Героїв Крут та побратим навчального закладу – Луганський військовий ліцей з міста Кремінна.

АрміяІnform вже розповідала про цю ініціативу.

Уважно спостерігаючи за тим, як викладачі й ліцеїсти впроваджують співпрацю, нарощують її темпи – можна стверджувати, що такі «десанти» цілковито себе виправдовують. Які спільні проєкти з такої співпраці народились, ми розповімо ближчим часом!

Хай квітне на Луганщині Львівський гай!

У контексті нашого єднання хочеться навести багато прикладів реальної допомоги і взаємовиручки. Їх тисячі й тисячі. От і минулий рік підкинув нам вдосталь випробувань. Водночас продемонстрував, що ми можемо і хочемо єднатись перед спільною загрозою. Коли восени полум’я нищило населені пункти і екосистему Луганщини, ми із жахом спостерігали за новинами.

Львівщина, як побратим Луганського краю, не залишилась осторонь: наші пожежники були на передовій борні з вогнем. Люди з західних областей допомагали у відбудові. Активісти зі Львова та Києва навіть відновили вигорілу ділянку лісу. Відтак весною, що вже не за горами, поблизу селища Осколонівка на Луганщині вперше зазеленіє новими пагонами «Львівський гай».

«…10 тисяч саджанців вирощені в розпліднику на Львівщині й пристосовані спеціально для висадки з закритою кореневою системою – для кращого приживання. Понад 250 волонтерів, військових, громадських активістів за декілька годин висадили ці деревця на трьох гектарах землі, на заміну знищеного вогнем лісу…» Так писали про цю подію медіа. Згодом, до цієї ініціативи долучилися інші області – саджанці потягнулись на опалену Луганщину з усіх куточків України.

Додамо, що кореспонденти львівського офісу АрміяInform осторонь не залишаться: під час відрядження до району проведення ООС ми теж долучимось до відновлення зелених «легень» луганського краю.

Єднатися – наш природній стан, як бачимо. Допомагати, підтримувати, розумітися. Але чомусь особливо актуальним для нас це стає лише у час потрясінь-випробувань. Нині на календарі – 22 січня. День Соборності України й чергова річниця підписання історичного акту про єднання українських земель в одній державі. Хочеться вірити, що завтра, перегорнувши календар на наступну дату, ми залишимось єдиними в думках і діях. Бо ми і є Україна!

Фото з мережі Інтернет

15

Кореспондент АрміяInform
Стежте за нами в Instagram
До Дня всіх закоханих — розкажи історію кохання на передовій Публікації