На превеликий жаль, у фокус ворожих атак потрапили об’єкти національної енергосистеми. Про те, як мінімізувати шкоду від ворожого терору, розповідає кандидат технічних наук, військовослужбовець…
Одну з історій про захист аеропорту «Донецьк», яка є прикладом мужності та героїзму, розповіли столичні волонтери — організатори фотопроєкту «Якби не війна», який був представлений у Дніпрі.
Під час презентації однієї з частин експозиції, де йшлося про воїнів, які загинули у війні на Донбасі, вони поділилися з присутніми спогадами, думками та міркуваннями рідних та бойових побратимів полеглих героїв про солдатський подвиг їхніх синів, чоловіків та друзів.
Ці розповіді про зображених на світлинах героїв вразили всіх, хто прийшов на виставку. Приклад того — історія навіки 30-річного мужнього воїна-десантника, снайпера-розвідника молодшого сержанта Олега Черниша. Він героїчно загинув 20 січня 2015 року під час захисту ДАПу.
«Хто, якщо не ми?»
За словами матері Олега, Валентини Черниш, він народився в Житомирі та був спокійним і слухняним хлопчиком. Виріс, закінчив школу та технікум, де отримав професію кухаря. А потім з гордістю відслужив строкову службу у славнозвісній 95-й десантній бригаді й почав працювати в ресторані у Василькові, що під Києвом. У 2007 році Олег одружився з дівчиною Наталією, з якою познайомився ще під час навчання в технікумі. У шлюбі молоді жили в любові та злагоді й незабаром у них народився син Кирило, який дуже схожий на свого батька. Життя тривало, Олег будував плани на майбутнє, та не завжди ділився своїми мріями з близькими. Мовляв, хай це буде таємницею.
— Коли він отримав повістку, ми відмовляли його іти. Але він відповідав: «Хто, якщо не ми?». Із хлопцями з 95-ї бригади син дійшов думки, що вони йдуть захищати неньку Україну. Рідним нічого не залишилось, як змиритися з його вибором. Далі була війна… Лише мені відомо про те, скільки безсонних ночей провела в молитвах за життя свого cина — захисника України. Коли він приїхав у коротку відпустку під Новий рік, це було так приємно й несподівано. Я запитала: «Олеже, як тебе відпустили?». На що він відповів: «Мамо, я заслужив». Ми спілкувалися й намагалися дізнатись — як там. Він казав: «На війні як на війні — стріляють», — розповіла Валентина Черниш. — Наш син загинув 20 січня 2015 року. Страшне повідомлення я отримала з його номера телефону. У слухавці запитали, чи я мама Олега, на що я відповіла: «Так». Тоді неприємний голос з акцентом повідомив: «Ваш сын Олег убит, приезжайте и забирайте его». В мене підкосилися ноги, і здавалося, що розірветься серце.
За кілька днів у мережі з’явилося відео, як шістьох загиблих українських військовослужбовців, серед яких був Олег, скидають з машини, а потім кожного закривавленого кладуть окремо й знімають це все на камеру.
— Розшукати Олега нам допомогли волонтери з Дніпра. Ми поїхали на впізнання. З транспортуванням нашого хлопчика додому та похованням повністю допоміг військкомат та військова частина, — продовжила пані Валентина.
Побратими, котрі з ним служили, багато розповідали про Олега. Казали, що він був хорошою людиною, прагнув підтримати друзів у тяжку мить, був добрим розвідником, снайпером і дуже хотів та поспішав жити.
Так, за спогадами на той час командира окремого розвідвзводу Володимира Костіва, з Олегом вони познайомилися у військкоматі, куди прибули під час мобілізації.
Пекло в ДАПі
«Запам’яталось, як всі ми прийшли одягнуті в цивільний одяг, а лише один Олег був повністю екіпірований. Спочатку я призначив його командиром відділення. А вже під час бойового злагодження він тренувався як снайпер. Олегу дуже подобалися ножі й він постійно носив їх із собою, найрізноматнітніші. Він не лише добре виконував свої обов’язки, а й у нашому взводі був іще кухарем. Коли ми стояли поблизу Водяного, хлопці наловили риби, й він нам її дуже смачно посмажив. Коли вранці ми просиналися, сніданок завжди був готовий. Він був справжнім військовим, а снайпером став, тому що володів витримкою, терпінням та був врівноваженим. Дуже ретельно доглядав за своєю зброєю. Йому це подобалось. І він встигав це робити між приготуванням чогось смачненького для нас. От такий неординарний снайпер-розвідник, з любов’ю до кухні й ножів. Олег був повністю відданий своєму покликанню, чітко розумів і знав, куди й навіщо прийшов. Приємно було з ним служити й відчувати, що в тебе за спиною є людина, на яку ти можеш розраховувати. Він був справжнім чоловіком, який без зайвих роздумів завжди йшов попереду.
Коли була команда виїжджати в ДАП, ми усвідомлювали, що то може бути квитком в один кінець, але не вагалися, бо розуміли, що маємо виручати наших хлопців.
Той наш виїзд був найкритичнішим. Це була остання спроба відбити термінал. Після наради у штабі я повідомив підлеглим, що є розпорядження і що їдемо штурмувати аеропорт. Виїзд кожного з моїх хлопців був суто добровільний. У нашій машині було одинадцять осіб: комбат, медик та нас дев’ятеро. Того дня загинуло п’ятеро. Інші потрапили до полону. Коли ми під’їхали до місця, ближче до «Спартака», і почали розвантажуватись, по нас розпочався шквальний вогонь. Шестеро з нас встигли забігти на територію агроцентру, знайшли якусь кімнату та почали відстрілюватись. Все здригалось навкруги. Ми лежали по колу — всі шестеро тримали оборону. А четверо воїнів, котрі залишилися біля машини, загинули одразу. Сорок хвилин ми трималися та давали відсіч. А коли під’їхали ворожі танки, БТРи та БМП й почали гатити одночасно, нічого вдіяти ми вже не могли…
Олега зачепило пострілом з БТР, і він загинув на місці, а нас п’ятьох забрали в полон. З усієї групи дивом вдалося вивезти лише одного пораненого. З іншої машини, яка також висадилася в ДАПі, з десятьох вижили троє. Це був дуже важкий для нас день. А загалом, за три дні наш батальйон втратив двадцять сім осіб. У трунах, які ми вантажили вже в Донецьку як полонені, був наш Олег та Саша Пітель. Тіла ще двох хлопців — Олексія Марченка та Владислава Алексійчука довго не віддавали й поховали майже рік потому. Наш лікар Олександр Кондратюк, помираючи, до останньої хвилини був зі мною в рації. Його тіло також віддали відразу.
Із полону мене визволили 6 квітня. Я майже ні про що не жалкую. Лише за хлопцями. Це наша величезна втрата. Це найбільші патріоти своєї Батьківщини. Кожен був найкращим, особливо з останнього виїзду», — розповів Володимир Костів.
Молодшого сержанта Олега Черниша поховали 27 січня 2015-го на Зарічанському кладовищі в Житомирі. Указом Президента України він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). А у Житомирському торговельно-економічному коледжі, де Олег був студентом, загиблому за Україну воїну-десантнику встановлено меморіальну дошку.
