Саме цей бомбардувальник є носієм ракет типу Х-22, якими країна 404 постійно обстрілює Україну. Традиційно, АрміяInform дізналася, як на болотах…
Лейтенант медичної служби Владислав Дідух — військовий лікар-терапевт. Попри те, що йому ще немає 30, а стіни навчального закладу він покинув два роки тому, чоловік очолює госпітальне відділення Маріупольського військового шпиталю.
Ми зустрілися з Владиславом, аби дізнатися, з якими труднощами доводиться стикатися молодому лікарю-офіцеру.
У кабінеті начальника госпітального відділення панує аскетична обстановка — тут немає нічого зайвого: канапа для огляду хворого, стіл з комп’ютером, на якому лежать кілька медичних довідників, і шафа. За час нашої бесіди до Владислава постійно звертаються підлеглі для того, щоб підписати історію хвороби чи іншу документацію, кілька разів лунає телефонний дзвінок з проханням підійти в палату для консультації.
— Владиславе, розкажіть, що вплинуло на ваше рішення стати медиком, зокрема військовим лікарем?
— Професії моїх батьків не пов’язані з медициною, проте моя бабуся працювала сімейним лікарем у селі, звідки я родом. Поринаючи в атмосферу поваги до лікарської праці з боку пацієнтів і колег бабусі, я вперше задумався про вибір майбутньої професії. Закінчуючи дев’ятий клас, вирішив присвятити своє життя Збройним Силам України, тому надумав вступати до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Там, уже вивчаючи військові дисципліни, природничі науки, трансформував свою дитячу мрію в бажання стати не просто лікарем, а військовим лікарем. На ЗНО з біології показав один з найкращих результатів серед випускників військових ліцеїв. Пам’ятаю, що два бали я втратив на запитанні щодо порядку надання медичної допомоги у разі кровотечі. Я неправильно побудував алгоритм: першим пунктом указав «зупинити кровотечу», а треба було «викликати бригаду швидкої допомоги». Надалі я переконався, що так воно і є. Однак джгут у мене завжди із собою. Одного разу в метро довелося проводити серцево-легеневу реанімацію чоловікові, в якого стався серцевий напад. Тоді вже людей попросив викликати «швидку», адже без спеціального обладнання людину було не врятувати. До прибуття бригади проводив реанімаційні заходи…
— Де ви навчалися медичної справи?
— Після закінчення ліцею вступив до Національного медичного університету імені О. О. Богомольця на факультет підготовки лікарів для Збройних Сил України. Це був єдиний факультет, який готує вмотивовані кадри лікарів, готових стати на захист України. Для цього потрібно пройти додаткові вступні іспити. Там я став старостою групи, здобув навички керування підрозділом, надалі це також допомогло побудувати стосунки вже тут — в ролі начальника відділення.
— Можете трохи розповісти про навчання в університеті, адже це неабиякий іспит — стати лікарем…
— З початком подій на Майдані та збройної агресії проти України зрозумів, що недостатньо володіти теоретичною базою, здобутою протягом перших трьох років студентства. Треба практикувати. Почалися чергування з викладачами клінічних кафедр. Далі влаштувався на швидку допомогу. Спочатку працював тільки у вихідні, а коли став старшим бригади, це вже було вісім ночей на місяць. Ночами працював, зранку йшов на пари, ввечері у спортзалу. Відтоді й забув про вікенди.
— Як вирішили вступити до Української військово-медичної академії?
— А далі вже вирішувала за мене доля. Разом з однокурсниками-однодумцями вирішили подати документи до УВМА. Під час вступу постало питання про вибір спеціальності. Довго вагався між сімейною медициною, анестезіологією та терапією. Перемогла терапія. Лише вона, поєднуючи теоретичні та практичні навички, давала змогу реалізувати мій потяг до діагностичного пошуку.
На другому курсі академії я став постійним відвідувачем кардіореанімаційного відділення у НВМКЦ «ГВКГ». Там я отримав величезний спектр знань, починаючи від лікування тяжких хворих, закінчуючи підходом і ставленням до пацієнта… Там я навчився боротися за пацієнта до кінця.
Запам’ятався 44-річний хворий, що мав тяжку ваду серця. Його могла врятувати лише трансплантація. Було проведено багато безсонних ночей поруч з ним. Неодноразово повертали його з того світу, згодом він навіть почав вставати з ліжка, повернувся додому. Як дізнався потім, через місяць смерть узяла своє… Здавалося б, усі наші зусилля були даремними, проте — ні. За той місяць хворий устиг ще якийсь час побути в колі рідних — матері, доньки. Хвилина, година врятованого нами життя, за яку людина встигає зробити більше, ніж за декілька років, завжди варта наших зусиль…
— Як ви опинилися в маріупольському шпиталі?
— Потрапив сюди на лікарську практику після першого курсу. Багато побачив… Я, як претендент на червоний диплом, мав право вибору на мандатній комісії. Визначився з Маріуполем. Пів року побув неподалік від лінії розмежування у Волновасі у складі лікарсько-сестринської бригади. Там здобув величезний досвід роботи з пораненими та з невідкладними станами. Коли привозять пораненого, хірург та анестезіолог зайняті порятунком життя пацієнта, а на терапевта, як на головного координатора, лягає робота з усебічного забезпечення цього процесу. Крім військових, ми надавали допомогу й мешканцям прифронтових сіл. Траплялися й цікаві, й тяжкі випадки. Було таке, що буквально зі звичайного прийому лікаря екстрено відправляли людину до реанімації.
Цей практичний і життєвий досвід лише за рік дав мені можливість очолити терапевтичне відділення у новоствореному гарнізонному госпіталі.
— Як ви будуєте стосунки з підлеглими, адже за віком ви значно молодший за декого з них?
— Потрібно розуміти, що наш колектив є передусім не тільки медичним, а й військовим. У мене чудові вчителі. Коли ти постійно розвиваєшся, стаєш досвідченим медиком, до якого прислухаються не лише як до начальника, а і як до лікаря. Нині маю понад 10 підлеглих, є вакантне місце ординатора у відділенні. Чекаю на молоде поповнення влітку після випуску з академії.
— Тобто ви вже до молодих себе не зараховуєте?
— Умови, в яких доводиться служити, змушують швидше «професійно дорослішати». Однак я все ще залишаюся молодим лікарем, якому потрібна спеціалізація з кардіології. Статистика не лише нашої країни, а й ВООЗ розміщує серцево-судинні захворювання на перше місце серед причин смертності населення. Серце — це таємниця, яку я б хотів для себе відкрити…
— Що ви робите, якщо є сумніви щодо діагнозу хворого?
— Для мене показовим було те, що навіть у центральному армійському шпиталі НВМКЦ «ГВКГ», де працюють найкращі з найкращих фахівців своїх напрямків, на першому місці стоїть пацієнт і його здоров’я. Тому я не соромлюся звернутися по допомогу. Спочатку радимося всередині колективу, якщо необхідно — звертаюся до своїх учителів. На мою думку, особисті амбіції лікаря не повинні переважувати турботу про здоров’я пацієнта. Крім того, намагаюся постійно підвищувати свій рівень знань. У цьому мені допомагають новітні технології та, як не дивно, епідеміологічна обстановка у світі. Вона дала змогу без відриву від роботи перебувати на «передньому краї» сучасної медицини.
— Улітку чекаєте на молодих лікарів — випускників Української військово-медичної академії. Щоби ви хотіли їм порадити, аби ті прийшли в госпіталь краще підготовленими?
— Здобувати якнайбільше практичних навичок. Якщо за програмою передбачено два чергування у профільному відділенні — беріть десять. Тоді й знань ви матимете вп’ятеро більше й побачите випадки, з якими, можливо, зустрінетеся в «дорослому» житті.
